Пушкін і Лєнін. Ніхто не зобов’язаний бути красенем, і взагалі зневажати некрасиву людину – хамська ницість (що не означає, що не слід захоплюватися красенями і красунями). Проте! Одна річ ставитися до когось із шаною чи навіть любов’ю, друга обожнювати його саме в тілесному образі.

Про це на власній сторінці у Facebook пише журналіст Юрій Макаров, інформує UAINFO.org.

Сума зображень цих двох на квадратний метр пострадянської території донедавна перевищувала кількість у нашому обігу портретів, фотографій, скульптур, вітражів і плакатів решти людей, які будь-коли жили на цій землі.

В останні роки до них наблизився Батько нації, але ж! Шевченко, що не кажіть, красень — і в юній, і в старшій модифікації.

Лєнін – кончена почвара, нема на що подивитися, тьху! Зусилля кількох генерацій художників якось адаптували його побутове сприйняття, до того ж профіль на 10-карбованцевій купюрі й ювілейній монеті додавав позитивних конотацій. Плюгавий, гостро-кутасто-агресивний, без найменшого шарму – щоденно молитися на нього впродовж трьох чвертей століття безумовно означало прирікати себе на невроз.

Так і “наше всьо”, навіть тежмодифіковане й відредаговане до солодкавості цукерок “Сказкі Пушкіна”, – видовище не для милування. Сам Алєксандр Сєрґєєвіч не соромився порівнювати себе з мавпою й хоча самовпевнено обіцяв, що “слух обо мне пройдет по всей Руси великой” (включаючи до Великої чомусь і Малу, й Білу, й Фінляндію й навіть Евенкію), але тільки слух, а не фас і не профіль…

Підкреслюю: це взагалі не про сам об’єкт споглядання й тиражування. Сократ – не Ален Делон, і не треба, інший функціонал. Як і Моцарт, Рембрандт, Золя, Кафка (щоправда австрійці Моцарта пхають на Mozartkugel, але їх можна зрозуміти, в них травма). Ну й Грушевський теж якось так не Клінт Іствуд, і теж жодних претензій.

Питання саме в здатності милуватися й пхати його (Пушкіна) бакенбарди в кожну порожню ділянку в полі зору. Я би це назвав: ментальний мазохізм. Масовий.

Ну то хто ж вам винен!