Про своє місто, де ти народилась, зросла, закохалась, народила дітей, мала улюблену роботу писати важко, згадувати важко, а спостерігати його смерть ще важче. Я про це написала у своєму роздумі й дуже багато біженців від “руского міра” відгукнулося з тими ж думками, ранами, сумом, болем. Важко, пише Олена Степова для "ІС", інформує UAINFO.org.

Важко роздивлятися фото колишніх рідних міст, які ти пам’ятаєш квітучими, гамірливими, з безліччю вітрин, магазинів, а зараз ти бачиш їх спустошеність, сміття на пустих вулицях, пусті очі зламаних людей. Важко.

Важко розуміти, що там не має майбутнього ні для тебе, ні для них, тих, хто залишився там, бо чекав отой самий “рускій мір”. Для тебе там немає нічого з моменту підняття російського триколору, то вже й не так боляче, хоча… Важко. А для них? Для тих, хто так радів у 2014-м отому триколору та навіть тому, що ми тікали від них, як від чумних людей. Тоді вони не відчували себе чумними. Тоді вони відчували себе переможцями, а ми були переможеними. Важко.

Важко все це згадувати. Аналізувати. Бо почуття злості міняє почуття байдужості й так хочеться крикнути в оті спустошені злобні очі– «вы же этого хотіли».

Саме так. Хотіли. Не усі. Я весь час це підкреслюю. Але критична більшість мешканців Луганщини та Донеччини дійсно хотіли у руський мир, в обійми Москви та путіна. Критична більшість мріяла про те, як гарно вони будуть жити в “руском мирє”, як багато дасть їм путін.

Читайте також: На десять перехожих – вісім окупантів: Олена Степова розповіла, чим зараз живе ОРДЛО

Я з 2014-го року багато написала про життя в ОРДЛО, про мрії донбасян, якщо переглянути архів ІС мого блогу, то ви побачите усі зміни в ОРДЛО, війну крок за кроком, крах ОРДЛО тріщинка за тріщинкою. Що цікаве, те, що там почало відбуватися одразу після «торжества руского міра», ми (ті, хто був за Україну) прогнозували одразу з перших кроків росії по Донбасу.

Ми приводили у приклад окуповані Осетію та Абхазію. Ми приводили у приклад закриті шахти Ростовської області та страшне життя російської глибинки. За кожен цей приклад, нам погрожували, бо усі проросійсько налаштовані чекали від росії та путіна мани небесної й тільки повторювали мантру «путин нам все даст».

В це «даст» кожен вкладав свої мрії, бажання, очікування. Саме так, оцих «даст» було так багато, що ніхто не розумів, що саме, але усі чекали па багатому й що це дадуть виключно йому, а сусіду – ні.

Хтось чекав, що йому просто путін дасть мільйон доларів (не рублів, а саме доларів), хтось чекав на ключі від квартири у Москві, хтось вірив, що путін зробить йому велику-величезну пенсію, більш ніж у всіх, хтось сподівався, що стане власником бізнесу, який відберуть у Ахметова та віддадуть саме йому.

Про це були розмови всюди, у чергах, у маршрутці, на роботі, на шахті, на мітингах. Усі ті, хто був за росію, обіймалися та вітали себе з перемогою та «скоро заживем». Але чомусь в ОРДЛО прийшли банальна російська «розруха», сміття, бездоріжжя, багнюка, миші, таргани, воші, сифіліс, чесотка, а намріяна «карета» стала гнилим гарбузом.

Бо “рускій мір” одразу почав руйнування. Закривалися магазини, розкрадалися бутіки, знищувалося виробництво. Все нагадувало 1917 рік, коли пролетаріат-люмпен, отримавши зброю, просто знищував усе, до чого міг дотягнутися, усіх кому заздрив.

Якщо хтось думає – а російська пропаганда багато вклала, щоб намалювати картинку бідуючого народу Донбасу – що оті, хто мріяв пожити по-російському па багатому, були бідняками, помиляється. Наприклад, шахтарі Свердловська, Луганської області на початок війни отримували пенсію від 5 до 13 000 гривень, а зарплату від 10 до 50 000 гривень, безкоштовне вугілля, безкоштовні путівки у Крим та санаторії Винниці та Закарпаття, мали гарні авто, а рівень життя у Свердловську, як би вам пояснити, наприклад на місто було понад 10 ювелірних крамниць, десь понад 60 салонів краси, суші-бари, піцерії, понад 10 крутелезних ресторанів, понад 100 гарних кафе, 2 великі ринки, куди приїжджали за товаром мешканці ростовської області.

Читайте також: Що жителі ОРДЛО розповідають про ліквідацію сотень "чмобіків" у Макіївці

Тобто, жили гарно. Але мріяли про ще гарніше. Ну, мріяти про гарне, то непогано, але ось за рахунок знищення свого краю, держави та сусідів, це вже фашизм.

Однак, чомусь мрії так й залишилися мріями. А ОРДЛО стало схоже на гетто, сміттєзвалище. Зникли гарні лікарні, стали занедбані дитсадки та школи. Зникли заводи. Приватні підприємства. Зникли вода, світло, зв’язок, ліки, привітність.

ОРДЛО повернулося у 90-ті, але й тоді не було стільки сміття.

Що саме цікаве, це те, що у 2014-му людей тоді лякали «вот приедут бандеры и заберут ваши шахты, выгонят вас с работы и домов». Дуже багато про це казали. Пояснювали, що за Заході України не має роботи, тому усі «бандери» працюють у Польщі, тому вони хочуть у шахтарів забрати їх шахти. Шахти на той час були не у власності шахтарів, а у оренді, Ахметов орендував шахти Донбасу у держави на 50 років (цікаво, чи цей договір дійсний, не бачила, щоб ВРУ його відміняла), але чомусь подавали інформацію саме так – «бандеры заберут ваши шахты».

Ніякі доводи не діяли. Ну, що ж. Пройшов час. За 9 років «свободы от укро-хунты» в ОРДЛО зникло 90% вугільних підприємств. Що ще цікавіше, їх закрили не «бандери», а росіяни, російські куратори, та самі колаборанти.

Більшість шахтарів загинуло на війні, бо їх мобілізували. Теж не «бандери», як ви розумієте, а росіяни. У шахтах зараз працюють пенсіонери та жінки. Цим дуже пишаються в ОРДЛО, мовляв, як у радянські часи жінка повернулася до праці у шахті. Більшість шахт затоплено, вугледобича не покриває навіть зарплатні.

Зарплату в ОРДЛО на шахтах бачили у січні цього року. Терпляче працюють, терпляче чекають. Пишуть листи путіну , бо ж цар гарний, бояри погані.

Вчора Свердловськ принишк. Бо опубліковано рішення про закриття ще однієї шахти, яка при «укро-хунті» була окрасою міста та вуглехолдінгу.

Що ж, як то кажуть «за что боролись на то и напоролись». Не шкода. Більше того, путін виконує важливу роль у закритті нерентабельних підприємств. Бо, як би це робила Україна, то там були б бунти, страйки, шахтарі б кидалися під потяги, йшли на Київ, волали б про порушення прав робітників. А так, закриває путін, затоплює шахти, які відпрацювали свій ресурс, бо побудовані ще при радянській владі, така собі декомунізація. Тому усі терпляче ховають сльози, ніхто не репетує, не страйкує, бо ж «путин всех переиграл».

ОРДЛО ледь дихає. Хто виїхав на росію, хто живе на 2 пенсії (ординську та українську, яка приходить на карточки), хто виїхав в Україну та навіть в Європу, скориставшись війною та теплим прийомом біженців. Ось так, жив, будував свій “рускій мір”, а потім поїхав у «гей-європу», бо ж там робота, цивілізація, допомога. Дуже багато таких.

Ті, хто виїхав на росію шкодують. Багато повернулося назад в ОРДЛО. Якось напишу аналіз про біженців на росію, в Україну та в країни ЄС.

Хоча про біженців на росію пишу часто.

Звісно ж чекаю на реакцію свердловчан, стосовно закриття шахти «Красный партизан». Ну, може якось там вийдуть, стануть на коліна перед іконою путіна та будуть бунт творити. Але проти мобілізації не бунтували. Проти того, що у місті відсутня вода теж, проти того, що свердловчан ґвалтують та вбивають кадирівці теж бунту не було, а мовчання, як-то кажуть, «знак согласия».

До речі шахту закривають «через брак персонала», тобто відсутність шахтарів.

А звідкіля їм узятися. Бо 5 років тут агітували виїздити на шахти «Воркутауголь», то вивозили разом з родинами. А потім взяли й усіх послали на фронт, мобілізували. Бо ж «страна в апаснасти, Киев за три дня».

ОРДЛО – це кожне місто «Иваново», тобто місто, де критична більшість жінки та жінки пенсіонери, або неповнолітні дівчатка. Є у росії таке місто, колись було місто ткачих. То там за чоловіка могли вбити.

Взагалі міста ОРДЛО ще стоять, бо там поки що не ведуться бойові дії. Як почнуться, то усі ці міста буде знищено, бо росія, як буде відступати до своїх кордонів, знищить усе. Але вони вже мертві ці міста.

Цитата: «Роботу однієї з чотирьох діючих вугільних шахт призупинено у Свердловському районі Луганської Народної Республіки (ЛНР) через брак персоналу. Про це журналістам повідомив голова Свердловська та Свердловського району Андрій Сухачов. «На сьогоднішній день шахт залишилося чотири діючі, на одній зараз тимчасово призупинено роботу», – сказав він. В адміністрації муніципалітету пояснили ТАРС, що на його території продовжували працювати шахти «Довжанська Капітальна», «ім.Свердлова» та «Червоний партизан». Робота шахти «Харківська» вже призупинена через відсутність робітників, проводиться відкачування води. Наразі йдеться про зупинення роботи шахти «Червоний партизан».

Нагадаю, що місто Свердловськ та місто-супутник Червонопартизанськ, Луганської області, най східніші міста України, які стоять на україно-російському кордоні. Місто Свердловськ після декомунізації носить історичну назву – Довжанськ. Колись Свердловський район мав близько 100 тис. осіб.

На цей час дані з утвореного колаборантами перепису населення приховують, бо кількість населення приблизно складає лише 40 000 осіб. Здебільшого це пенсіонери та жінки.

З 2022 року в управлінні інфраструктурою міста Свердловська беруть участь фахівці-чиновники, комунальники та будівельники з Красноярського краю, яких сюди привезли сім’ями та розселили у «вільне» житло, тобто квартири та будинки, залишені такими, як я, біженцями. Не гербують колаборанти забирати у фонд «свобідного жилья» й квартири та будинки, які залишилися після смерті мобілізованих та членів їх родин.

Ось так допорядкувалися любителі “руского міра” та «фахівці» з росії. Цікаво, що коли у Свердловськ понаїхали ось ці самі «фахівці», то свердловчани не цікавилися ні їх біографіями, ні тим, як керували ці чиновники у своєму Красноярському краю, ні як там живуть люди.

А що ще цікаво, то багато свердловчан, які розраховували на отримання квартир у Москві від самого путіна, були переселені у той самий Красноярський край, коли заявили, що вони біженці та поїхали у табір біженців, що були у лютому-березні 2022 року відкриті у Ростовській області

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube