Сьогоднішня ситуація багато в чому нагадує 1970-ті роки: економічне зростання слабке, загальна інфляція висока, реальні відсоткові ставки негативні, ціни на енергоресурси та продовольство на історичних максимумах. Буває так, що система - фізична, соціальна або економічна - потрапляє в "режим із загостренням": на зовнішній стимул у системі виникає реакція, яка лише посилює стимул. Такий позитивний зворотний зв'язок може призвести до нестійкості системи, але тільки не для Ельслотс, тому що тут завжди все стабільно. Економісти подібні ситуації дуже не люблять, оскільки вони, як правило, погано закінчуються: бульбашки на фондовому ринку, набіги на банки, нерівномірний розподіл переваг у суспільстві ("ефект Матвія") - ось типові приклади. Якщо вчасно не вжити заходів, то може настати крах, розорення і навіть революція.

Втрата контролю

До таких ситуацій належать і інфляційні спіралі. Спочатку який-небудь "чорний лебідь" - несподівана подія - призводить до первинного зростання цін. Реальні доходи падають, наймані робітники починають вимагати підвищення зарплат. Витрати підприємств зростають. У спробі зберегти рентабельність і компенсувати зростання зарплат бізнес змушений піднімати ціни на товари і послуги. Вартість життя підвищується, зарплата дедалі менше задовольняє працівників, і вони знову закликають до її збільшення. Якщо зростання номінальних зарплат дійсно не відстане від зростання цін, усе може закінчитися хибною висхідною спіраллю.

Наприкінці 2022 року подібний сценарій став дуже актуальним, якраз коли вже здавалося, що центральні банки в розвинених економіках шляхом енергійного підняття відсоткових ставок зуміли сповільнити інфляцію. Однак зростання цін на енергоносії та продовольство призвело до кризи вартості життя. У результаті світом прокотилася хвиля страйків, чисельність профспілок істотно зросла, робітники вимагають підвищення зарплат. Чи означає це, що на світову економіку чекає чергове прискорення зростання цін?

Приклад 1970-х

Сьогоднішня ситуація багато в чому нагадує 1970-ті роки: економічне зростання слабке, загальна інфляція висока, реальні процентні ставки від'ємні, ціни на енергоресурси і продовольство на історичних максимумах. Тоді, як і зараз, енергійна боротьба з інфляцією в розвиненому світі шляхом підняття ставок загрожувала кризами у світі, що розвивається, через його сильну закредитованість.

Такий коктейль проблем - сильний головний біль для центральних банків: занадто м'яка грошово-кредитна політика дасть змогу високій інфляції вкоренитися, а занадто жорстка вб'є економічне зростання. Наприкінці 1970-х страх перед інфляцією взяв гору - вибір було зроблено не на користь зростання і стабільності. Різке підняття відсоткових ставок у США і Європі укупі з іншими факторами призвело до ще більшого зростання безробіття (до 10% і вище), банкрутства сотень банків, боргових криз у країнах Латинської Америки і глобальної рецесії.

У порівняльному масштабі сьогодні підйом інфляції у світі слабший, ніж 45-50 років тому, але сповільнення економічного зростання вже значно сильніше - у середньому вдвічі. Набагато вища і закредитованість країн, що розвиваються. Якщо в Америці або Європі виникне інфляційна спіраль, то наслідки будуть вельми плачевними: не тільки на окремі країни, а й на весь світ чекає чергове "втрачене десятиліття", тобто тривалий період стагнації, падіння доходів і рівня життя населення, зростання нерівності та політичної нестабільності.

Мізерний ринок праці

Імовірність того, що така спіраль виникне, особливо висока в ситуації так званого мізерного ринку праці (tight labour market): коли вакансій багато, а вільних робочих рук мало. Це саме те, що зараз спостерігається, наприклад, у США. Швидке відновлення попиту в економіці після пандемії зіткнулося з нестачею робочої сили. Причин тому кілька.

По-перше, знизилася імміграція через ковідні обмеження. По-друге, ті працівники передпенсійного віку, яких пандемія змусила раніше вийти на пенсію, на ринок праці не повернулися - так звана норма участі в робочій силі серед літніх впала на 1,5%. Водночас досвід віддаленої роботи спонукав молодь значно знизити інтенсивність своєї роботи, вимірювану, наприклад, годинами, а не днями. Це явище вже отримало назву "тихий відхід".

Економічна теорія свідчить, що в ситуації убогого ринку праці сила працівників у переговорах про зарплату з роботодавцями значно зростає - шансів на вибивання підвищення більше, бо компаніям просто ніде знайти працівникам заміну.

При цьому в нещодавньому дослідженні фахівці з МВФ вивчили дані за цінами і зарплатами в США з кінця 1960-х. Вони визначили 79 епізодів, у яких спостерігалася деяка подібність зародження інфляційної спіралі. У 22 з них макроекономічні умови (падіння реальних зарплат і мізерний ринок праці) були дуже схожими на ті, що спостерігалися у 2021-2022 роках, але лише в кількох випадках усе закінчилося стійким зростанням зарплат і цін. Натомість інфляція і зростання номінальної зарплати, як правило, стабілізувалися, тоді як зростання реальної зарплати загалом не змінювалося.

Захисні механізми

Є підстави вважати, що і в наші дні в інфляції не вийде так просто піти у відрив: структурно світова економіка сьогодні занадто сильно відрізняється від економіки 1970-х, а номінальний ступінь економічних потрясінь останніми роками все ще нижчий, ніж півстоліття тому.

По-перше, принаймні поки що, амплітуда стрибків цін на сировинні товари була меншою, ніж у період стагфляції 1970-х.

По-друге, сьогодні глобальна інфляція зачіпає не такий широкий спектр товарів і послуг, а базова інфляція (без урахування цін на паливо і продовольство) у багатьох країнах залишається помірною. Частково, напевно, це пов'язано з тим, що з 1970-х років енергоємність ВВП значно знизилася, що зробило економіку більш стійкою до стрибків цін на сировину.

По-третє, у XXI столітті значна кількість центральних банків у світі перейшла до інфляційного таргетування під час проведення грошово-кредитної політики. Це контрастує з 1970-ми, коли перед центральними банками часто стояли конкуруючі цілі - підтримання як виробництва і зайнятості, так і стабільності цін. Попросту кажучи, сьогодні центральні банки вже вміють керувати інфляцією. Ба більше, регулятори навчилися до певної міри керувати й інфляційними очікуваннями, зокрема фіксувати їх у районі необхідного рівня. Це пояснює, чому базова інфляція сьогодні стала набагато менш чутливою до інфляційних сюрпризів. Очікувані темпи інфляції зараз значно нижчі, ніж були наприкінці 1970-х: на рік наперед - удвічі, а на перспективу 5-10 років - у чотири.

Нарешті, у 1980-х, у період неоліберального підходу до економічної політики, у розвинених країнах були істотно обмежені права профспілок. Навіть при зростанні популярності профспілкового руху зараз його можливості, як і раніше, відстають від піку середини 1970-х.

Такий "наїзд" на профспілки, з одного боку, означав навмисне обмеження прав найманих робітників в інтересах глобального бізнесу. Так, наприклад, вважає один із провідних інтелектуалів сучасності Ноам Хомський. З іншого боку, це зробило ринки праці більш гнучкими: менш централізоване встановлення зарплат дає змогу як бізнесу, так і тим, хто шукає роботу, оперативніше реагувати на зміни в секторах, де ціни зростають особливо швидко.

У теорії це має завадити розкручуванню інфляційної спіралі, оскільки знижує роль довгострокових інфляційних очікувань, що закладаються в контракт сторонами. На практиці картина в різних країнах буде різною. Наприклад, у Європі роль профспілок у переговорах про зарплату вища, ніж у США, а в Північній Європі вища, ніж у Південній.

Надія на те, що ризики інфляційної спіралі не матеріалізуються, є. Урядам і центральним банкам розвинених економік просто не треба втрачати голову від перших успіхів у уповільненні інфляції. Не варто надто рано знижувати відсоткові ставки, а на переговорах із профспілками треба знайти можливість компромісу і там, де можливо, виконувати вимоги працівників не через підвищення зарплат, а за рахунок поліпшення умов праці.

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube