Муаммар Каддафі (крайній ліворуч) був убитий після повалення його режиму в 2011 році, Слободан Милошевич (крайній праворуч) помер під трибуналом в 2006-му (Фото:Колаж NV) 

30 травня під час атаки безпілотників на Москву російський диктатор Володимир Путін, за даними The Moscow Times, міг перебувати у своїй резиденції в Ново-Огарьово. Глава кремлівського режиму цього разу не постраждав, дрони було збито.

Але узурпаторам не завжди щастить. З цієї нагоди NV нагадує про долю інших шістьох диктаторів, які були вбиті, страчені чи померли під арештом після того, як їх усунули від влади, інформує UAINFO.org.

Майже всім у цьому списку на момент смерті було близько 70 років, до того вони правили авторитарними режимами протягом десятиліть.

У березні 2022 року, після вторгнення Росії в Україну, журнал The Atlantic нагадував про те, чому Володимир Путін вважає будь-який відступ в Україні своїм смертним вироком і який вплив на нього мали смерті інших диктаторів за останні десятиліття. Так, безславна смерть Муаммара Каддафі шокувала Путіна. Про це згадував у своїй книзі Вся кремлівська рать колишній головний редактор російського телеканалу Дождь Михайло Зигар: він писав, що коли Каддафі вбили, «у Путіна був апоплексичний удар». А за іншими свідченнями, включаючи книгу чинного очільника ЦРУ Вільяма Бернса The Back Channel, Путін не один раз переглядав кадри останніх хвилин життя Каддафі. Вочевидь, російський диктатор зробив з них власні висновки, оскільки в його картині світу винним у смерті лівійського диктатора виявився «віроломний Захід».

Муаммар Каддафі, Лівія

(1942 — 2011), 69 років

Фото: Колаж NV

Муаммар Каддафі керував Лівією понад 40 років, з кінця 60-х і майже до своєї смерті у 2011 році. У 1969 році він очолив революційну групу військових, які спромоглися повалити лівійську монархію на чолі з королем Ідрісом I (перебував на лікуванні за кордоном під час перевороту). Так Каддафі став керівником проголошеної ним Лівійської Арабської Республіки, яку 1977 року трансформував у Лівійську джамахірію («державу мас»). Ця подоба соціалістичної держави була побудована згідно з політичними поглядами самого Каддафі, які він назвав Третьою всесвітньою теорією — на противагу ідеям комунізму Карла Маркса та капіталізму Адама Сміта — і виклав у програмній Зеленій книзі.

Каддафі мав титул «братського вождя і керівника революції», фактично об'єднуючи ролі не лише глави держави, але й прем'єр-міністра, Верховного Головнокомандувача та міністра оборони Лівії. Його погляди з роками трансформувалися від арабського націоналізму — Каддафі був прихильником ідей єгипетського президента Гамала Абдель Насера — до арабського «ісламського» соціалізму. У Лівії за часів Каддафі правова система базувалася на нормах шаріату, нафтова промисловість була націоналізована, а значна частина доходів від неї використовувалася для фінансування армії, спонсорування воєнізованих угруповань за межами Лівії - але також і соціальних програм у країні. Особливу увагу Каддафі приділяв охороні здоров’я та освітнім проектам (істотно розширивши права жінок на навчання та роботу), розвитку житлового будівництва. На певному етапі коштом нафтових доходів йому вдалося помітно підвищити добробут лівійців.

Лівійський лідер десятиліттями очолював систему, яка пригнічувала інакодумство у країні. Свобода слова була передбачена лише «в межах суспільних інтересів та принципів революції», що на практиці означало фактичну заборону на критику чиновників чи політики держави — аж до покарання довічним ув’язненням.

У 1970−80-х все більшій ізоляції Лівії сприяли її конфлікти з Єгиптом та Чадом, підтримка міжнародного тероризму з боку Тріполі та ймовірна причетність лівійських спецслужб до підриву пасажирського літака Boeing 747 над шотландським Локербі у грудні 1988 року (загинули всі 259 людей на борту). На Лівію було накладено економічні санкції. Режим Каддафі домігся їх скасування лише у 2003 році, визнавши причетність до теракту та виплативши компенсації сім'ям загиблих. Наприкінці 90-х і на початку 2000-х Лівія намагалася взяти курс на зближення з країнами Заходу.

Володимир Путін і Муаммар Каддафі в 2008 році, Тріполі, Лівія / Фото: Пресслужба Кремля

За своє життя Муаммар Каддафі пережив численні невдалі замахи, зрештою став жертвою подій Арабської весни. Протести проти авторитарного лівійського режиму спалахнули у лютому 2011 року, спочатку на ґрунті невдоволення корупцією та безробіттям у Лівії. Каддафі заявив, що не має наміру залишати Лівію і спробував жорстко придушити протести, залучивши армію, проте вже до кінця лютого його противники контролювали чимало міст на заході та сході країни, у Бенгазі була сформована Національна перехідна рада. Через кілька місяців Ліга арабських держав визнала цей орган «легітимним представником лівійської держави». Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордери на арешт Каддафі, його сина Саїфа аль-Іслама та зятя Абдулли Сенуссі, голови служби держбезпеки Лівії — за звинуваченням у злочинах проти людяності. Рада Безпеки ООН вирішила закрити небо над Лівією для захисту цивільного населення від повітряних бомбардувань. Для дотримання такої безпольотної зони низка західних держав, включаючи США, Францію та Британію, розпочала військову інтервенцію в Лівії навесні 2011 року (без наземної операції).

За підтримки з повітря повстанські сили просувалися на захід країни, де каддафісти контролювали лише кілька міст. Сам Каддафі втік із Тріполі в місто Сирт, і після відхилення його пропозиції про переговори був змушений постійно змінювати місцезнаходження. 20 жовтня 2011 року Муаммар Каддафі спробував утекти з Сірта в складі цивільної та військової колони, по якій ударили з повітря. Колона розосередилася, Каддафі та його наближеним довелося тікати, ховаючись у дренажній системі, де його виявили бійці антиурядових сил — на той момент уже травмованого, але живого. Кадри останніх хвилин життя Каддафі облетіли весь світ: полковника з закривавленою головою оточив розлючений і тріумфуючий натовп, його всадили на автомобіль, одночасно знущаючись. Після прибуття в місто Місрата Каддафі був уже мертвим: згодом в офіційній версії повідомлялося, що причиною смерті диктатора стали вогнепальні поранення. Як писала пізніше The Guardian, журналісти якої поспілкувалися з учасниками подій, фінальний смертельний постріл міг зробити один із повстанців. Після смерті тіло Каддафі виставили на загальний огляд у промисловому холодильнику в одному з торгових центрів міста Місрата.

Слободан Милошевич, Сербія / Югославія

(1941 — 2006), 64 роки

Фото: Колаж NV

Слободан Милошевич, президент Сербії (1991−1997) та Союзної Республіки Югославія (1997—2000) став однією з найбільш одіозних постатей європейської історії ХХ століття. Свій шлях до влади він розпочав наприкінці 80-х, обійнявши посаду лідера сербських комуністів — тоді ще у складі соціалістичної Югославії. Після розпаду цієї держави у 1992 році та утворення конфедерації у складі Чорногорії та Сербії Милошевич очолив останню, а 1997-го став президентом усієї союзної республіки.

Милошевич сповідував популістські та націоналістичні погляди, виступаючи за скорочення ролі автономних провінцій Сербії та концентруючи владу у своїх руках на базі ідей сербського націоналізму. Роки його перебування при владі ознаменувалися авторитарним тиском на свободу слова, а також украй суперечливою роллю в період югославських воєн 1990-х років. «З сербського боку нічого не могло статися без наказу Милошевича чи без його відома», — стверджував пізніше Воїслав Шешель, лідер Сербської радикальної партії та сербських воєнізованих формувань під час югославських воєн.

Саме за рішенням Милошевича в 1998 році в Косово були направлені югославські війська — для придушення повстання косовських албанців, що спалахнуло там проти сербського тиску і за незалежність краю. Новому витку давнього етнічного конфлікту, історія якого тягнеться з другої половини ХIХ століття, лише сприяла політика Милошевича: від розселення в Косово сербських біженців із Боснії та Хорватії до жорсткого придушення будь-яких посягань косовських албанців на більшу автономію. Введення військ у Косово обернулося численними епізодами насильства та розправ югославської армії проти албанців (таких як різанина у косовському селі Велика-Круше, де було вбито близько 90 місцевих чоловіків та хлопчиків, або аналогічні події у місті Сува-Река). Подібні трагедії спровокували рішення сил НАТО провести кампанію повітряних бомбардувань у Югославії (березень — червень 1999 року). Вона завершилася досягненням угоди про виведення югославської армії з Косова та направлення туди миротворчої місії ООН.

1999 року Слободан Милошевич став першим чинним главою держави, якому було пред’явлено звинувачення у воєнних злочинах. Владу Милошевича було повалено у жовтні 2000 року внаслідок вуличних протестів на тлі президентських виборів, у яких диктатор домагався проведення другого туру. 1 квітня 2001 року Слободана Милошевича заарештували на його віллі в Белграді, а влітку того ж року видали Міжнародному трибуналу з воєнних злочинів у колишній Югославії (МТКЮ). Трибунал звинуватив Милошевича та ще чотирьох югославських високопосадовців у злочинах проти людства (включаючи вбивства, переслідування з політичних, расових та релігійних мотивів, депортації, а також порушення законів та звичаїв війни). Вироку він не дочекався: Милошевич помер у своїй тюремній камері у Гаазі 11 березня 2006 року. Він страждав на захворювання серцево-судинної системи та гіпертонію і помер від серцевого нападу. Представники трибуналу пізніше повідомили, що він відмовився приймати прописані йому ліки, а його смерть після розтину та експертизи була визнана природною.

Саддам Хусейн, Ірак

(1937−2006), 69 років

Фото: Колаж NV

Найважчим злочином іракського диктатора Саддама Хусейна, який обіймав посади президента (1979−2003) та прем'єр-міністра Іраку (1979−1991 і 1994−2003) вважають геноцид курдів.

У 1987−1989 роках його програма боротьби з курдським населенням Північного Іраку під назвою Анфаль, яка включала застосування хімічної зброї, забрала життя, за різними оцінками, від 50 тис. до 180 тис. цивільних. Крім того, диктатор, який загалом керував Іраком 21 рік, страчував і катував повстанців та почергово провокував конфлікти з сусідніми державами. У вересні 1980-го Хусейн розв’язав восьмирічну війну з Іраном, а після її безславного закінчення в 1990-му році окупував заможний Кувейт, якому заборгував близько $16,5 млрд. Це призвело до масштабної війни в Перській затоці із залученням антиіракської коаліції. Війна завершилася поразкою Іраку та звільненням Кувейта.

У 2003 році американський уряд звинуватив режим Хусейна у зв’язках з терористами Аль-Каїди та володінні зброєю масового знищення (останній факт зрештою не підтвердився), після чого США разом із союзниками розпочали вторгнення до Іраку. Бої з іракською армією тривали трохи більше ніж місяць. Союзні війська захопили Багдад, проте Хусейну вдалося втекти.

Його знайшли через вісім місяців у землянці неподалік від рідного міста Тікріт. Колишній мешканець розкішних палаців і жорстокий диктатор змінився до невпізнанності: на фотографіях з операції захоплення американські військові притискають до землі зарослого та брудного старого. Хусейна заарештували та віддали під суд, який через три роки визнав його винним у злочинах проти людяності та засудив до страти через повішення. Іракського диктатора стратили 30 грудня 2006 року, момент виконання вироку було зафіксовано на відео.

Пол Пот (справжнє ім'я — Салот Сар), Камбоджа

(1925 — 1998), 73 роки

Фото: Колаж NV

Лідер камбоджійського комуністичного руху червоні кхмери, який захопив владу в країні під час громадянської війни в середині 1970-х, Пол Пот увійшов в історію як один із найжорстокіших тиранів ХХ століття. Він обіймав посади прем'єр-міністра (1976−1979) та Генерального секретаря ЦК Компартії Камбоджі (1963−1981), розгорнувши в країні небачену репресивну систему. Її жертвами стали близько 2 млн осіб — приблизно чверть населення Камбоджі.

Радикальні комуністи-маоїсти під керівництвом Пол Пота спробували збудувати в країні «аграрний соціалізм» — політичну диктатуру, яка взялася за проведення в Камбоджі «революційного експерименту». «Експеримент» включав примусове і тотальне виселення мешканців міст у сільську місцевість, заборону всіх форм релігії та демократичних свобод, ліквідацію грошових відносин та системи соціального забезпечення в країні (були закриті школи та виші, лікарні, всі заклади культури, заборонено читати будь-яку літературу тощо).

Низка окремих категорій населення зазнала фізичного винищення: чиновники та військовослужбовці, які представляли попередню владу; етнічні меншини; буддійські ченці, більшість лікарів, педагогів, студентів та інтелігенції. Безпричинні розстріли стали щоденною практикою в країні. Фактично Пол Пот та його червоні кхмери перетворили Камбоджу на величезний трудовий табір, ізольований від світу, з нелюдськими умовами роботи та відсутністю будь-яких прав у населення. Камбоджійці, які залишилися живими, стали рабами сільськогосподарських комун.

Наприкінці 1970-х Пол Пот був усунений від влади. Після кількох років прикордонних зіткнень війська нещодавно об'єднаного В'єтнаму вторглися в Камбоджу в грудні 1978 року, скинувши диктатора і заснувавши інший марксистський уряд.

Основні сили червоних кхмерів втекли в джунглі біля кордону з Таїландом, де базувалися ще два десятиліття, спочатку намагаючись продовжувати бойові дії.

Пол Пот став поступово втрачати свою владу та вплив у русі червоних кхмерів. Після того, як у 1997 році від нього відколовся один із лідерів угруповання Кхієу Сампхан, Пол Пот наказав вбити ще одного впливового члена верхівки кхмерів — Сон Сена та всю його родину. Такий жорстокий крок лише посилив розкол у лавах червоних кхмерів: колишні соратники звинуватили Пол Пота у зраді та помістили під домашній арешт.

У такому ув’язненні Пол Пот і помер 15 квітня 1998 року: нібито від серцевої недостатності, хоча медекспертиза згодом показала, що смерть настала внаслідок отруєння. Озвучувалися версії, що тиран міг накласти на себе руки. Зокрема, про це заявляв американський журналіст Нейт Тайєр, який взяв останнє інтерв'ю у Пол Пота. Кореспондент припустив, що тиран прийняв смертельну дозу валіуму та хлорохіну, дізнавшись про наміри соратників видати його США.

Восени 2018 року спеціальний трибунал у Камбоджі виніс історичний вердикт — два найвищих соратники Пол Пота (з тих, які ще залишалися живими) були визнані винними в геноциді, масових вбивствах та інших жорстоких злочинах.

Ніколае Чаушеску, Румунія

(1918 — 1989), 71 рік

Фото: Колаж NV

Ніколае Чаушеску був генеральним секретарем Компартії Румунії у 1965—1989 роках і керував країною майже весь цей час: спочатку як голова Державної ради, а потім і як президент Румунії. Його імені судилося стати символом єдиного силового повалення комуністичного режиму в ході безкровних революцій кінця 1980-х в інших країнах соцтабору.

Однак усередині країни недовіра до Чаушеску з роками зростала — у міру посилення економічної кризи та заходів жорсткої економії, спровокованих, зокрема, спробою погасити величезні зовнішні кредити соціалістичної Румунії. Новою реальністю для країни у 1980-х стали видача продуктів за картками, продаж бензину за талонами, лімітоване споживання електроенергії, різке знецінення національної валюти.

На цьому тлі Ніколае Чаушеску роками підживлював у Румунії культ власної особистості. І поки в пресі, культурній та громадській сферах вихваляння Чаушеску набуло надзвичайного розмаху (його називали «Генієм Карпат», «Повноводним Дунаєм розуму», «Джерелом нашого світла» тощо), серед жителів Румунії авторитарний керівник отримав прізвисько Мао-сеску. 

З початку 1970-х Чаушеску відійшов від колишнього ліберального курсу і почав проводити жорсткішу політику щодо інакодумців. Було значно розширено наглядові повноваження румунських спецслужб (зокрема Департаменту державної безпеки, більш відомого як Секурітате): від масового стеження до жорстоких репресій та контролю за ЗМІ. Чаушеску надихався прикладом азіатських диктаторів — від Китаю та В'єтнаму до КНДР та Монголії. На той момент уряд Румунії вважався найбільш репресивним у соціалістичних країнах Східного блоку. При цьому Чаушеску боявся змов і був дуже підозрілим.

Починаючи з кінця 1970-х, у Румунії періодично спалахували масові протести і страйки проти режиму Чаушеску, які щоразу жорстоко придушувалися силами Секурітате. Тому коли в середині грудня 1989 року спалахнула Румунська революція, режим Чаушеску впав за лічені дні.

Протести розпочалися у місті Тімішоара — спочатку як демонстрації місцевої угорської громади на підтримку репресованого пастора — і швидко переросли у загальнонаціональне повстання, яке наполягало на відставці Чаушеску і дійшло до Бухареста. На той час десятки людей уже загинули від куль силовиків: їм дозволили стріляти в демонстрантів. 21 грудня Чаушеску спробував виступити з балкона будівлі ЦК партії у румунській столиці, оголосивши події у Тімішоарі діями «шпигунських служб зарубіжних держав».

Однак масова маніфестація, зібрана нібито на підтримку влади, перетворилася на стихійний мітинг проти режиму. 100 тис. людей у центрі Бухареста засвистали Чаушеску, почали скандувати «Геть тирана!», «Геть комунізм!», паплюжити портрети диктатора та його дружини Єлени. Попри рішення диктатора задіяти війська для придушення протестів, зробити це не вдалося, а підрозділи армії почали переходити на бік демонстрантів.

Подружжя Чаушеску, яке ховалося в президентському палаці, втекло з Бухареста на особистому гелікоптері президента. Першу зупинку вони зробили в Снагові, біля літньої резиденції президента Румунії, звідки він намагався телефоном розшукати силовиків, які зберегли йому вірність — але марно. Потім вертоліт із подружжям Чаушеску на борту вилетів до міста Тирговіште, де румунський президент сподівався знайти підтримку робітників. Однак туди Чаушеску не долетів, вертоліт сів у полі, а диктатора та його дружину Єлену, які дісталися Тирговіште на захопленій приватній машині, незабаром затримали.

25 грудня 1989 року відбулося швидке засідання трибуналу на військовій базі Тяговісте, організоване генералами румунської армії. Ніколає та Єлену Чаушеску засудили до смертної кари за геноцид та 60 тис. людських жертв; підрив держвлади та організацію збройних акцій проти народу; підрив національної економіки; спробу втечі із країни. Подружжя Чаушеску не визнало себе винними й було розстріляно того ж дня. Запис їхнього розстрілу показали по румунському телебаченню.

Франсіско Масіас Нгема, Екваторіальна Гвінея

(1924 — 1979), 55 років

Фото: Колаж NV

Франсіско Масіас Нгема — перший президент Екваторіальної Гвінеї, який зрештою оголосив себе її довічним лідером — утримував владу в країні 11 років (з 1968 по 1979 рік). За цей час він став одним із найодіозніших диктаторів в Африці — та й у всьому світі.

Колишня іспанська колонія, західноафриканська країна Екваторіальна Гвінея здобула незалежність у 1968 році. Ще до цього Масіас Нгема обіймав численні офіційні посади, а згодом став першим президентом новоствореної держави. Прийшовши до влади, він заснував тотальний культ особистості, фактично перетворив країну на однопартійну репресивну державу, а через шокуючий розмах переслідувань, тюремних тортур та порушень прав людини Екваторіальна Гвінея тих років набула сумної слави «африканського Дахау».

На чолі свого тоталітарного режиму Франсіско Масіас Нгема відзначався надзвичайною параноєю, наказував знищувати інтелектуалів та кваліфікованих фахівців, цілі населені пункти та своїх родичів. Він проводив деякі страти особисто, впроваджував рабську працю та зберігав державну скарбницю у власному будинку. Диктатор санкціонував вбивства людей, які носили окуляри, заборонив вживати слово «інтелектуальний» і віддавав розпорядження знищувати човни, щоб населення країни не втекло від його правління.

За різними даними, у період правління Масіаса Нгеми було вбито від 50 тис. до 80 тис. жителів Екваторіальної Гвінеї, населення якої складало близько 350 тис. осіб. Майже половина жителів країни втекли з держави. До середини 1970-х років у країні практично не залишилося людей, які мали вищу освіту, а економіка занепала. Відрізняючись все більш параноїдальними нахилами, диктатор оселився на віллі у своєму рідному селі Монгомо, перетворивши її на приватний бункер, де були в’язниця та військовий табір. До кінця 1970-х Франсіско Масіас Нгема став виявляти очевидні ознаки психічного розладу, остаточно замкнувся і безпідставно страчував навіть членів свого найближчого оточення.

У 1979 році його диктаторський режим був повалений внаслідок державного перевороту, який очолив племінник тирана, Теодоро Обіанг Нгема Мбасого (з 1979 року і досі залишається президентом країни).Під його керівництвом військові увірвалися до будинку диктатора. Охорона не стала його захищати, проте тирану все ж таки вдалося втекти з кількома валізами валюти. Два тижні він переховувався в джунглях, доки не був знайдений і заарештований. Суд звинуватив Масіасу Нгеме та кількох його соратників в геноциді, масових вбивствах, розтраті держкоштів, порушеннях прав людини та держзраді.

Диктатора засудили до розстрілу, однак він наводив такий жах на співгромадян, що солдати Екваторіальної Гвінеї, які побоювалися посмертної помсти тирана, відмовилися стратити його. У вересні 1979 року Франсіско Масіас Нгема був розстріляний спеціально запрошеним для цього взводом марокканських солдатів. За рік до смерті він заборонив сповідувати поширене в країні християнство та змінив національний девіз країни на гасло: «Немає іншого Бога, крім Масіаса Нгеми».

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube