«Нещодавно, переглянувшистрічку новин про судове засідання (чипросто судилище?) по справі ВіталіяЗапорожця, автор цих рядків залишив насвоїй сторінці в мережі Facebook пост, вкотрому було висловлено обурення зприводу пасивності українських Церкову справі захисту народного героя», -пишет в своей публикации ИгорьЗагребельный.

«Незабаром з’явилисякоментарі, розв’язалася дискусія.Власне, дискусія розпочалася з коментаряодного протестантського теолога, котрийвисловив своє заперечення вкладеним упост інтенціям – мовляв, «Хіба вбивствоміліціонера – це благе діло, і чомуЦерква має підтримувати вбивцю?» Даліопоненти шановного теолога почалидосить обґрунтовано доводити, щоЗапорожець здійснив справді благе діло,апелюючи при цьому то до концепцій св.Томи Аквінського, то до ідей теологіївизволення. Варто зазначити, що самтеолог, незважаючи на те, що є протестантом,неодноразово виявляв інтелектуальнузацікавленість щодо католицької теологіївизволення, тож видається досить дивноюта позиція, котру він зайняв – очевидно,існує певна відмінність між зацікавленістюінтелектуальною і духовною...

Коментарікоментарями, але питання залишаєтьсяактуальним. Чи має Церква підтримуватиВ. Запорожця? Якщо так, то чому такоїпідтримки немає?

Передусім, подивимосяна вчинок В. Запорожця з точки зоруморального богослів’я. Безперечно,досить тяжко заглянути в суб’єктивнуплощину питання, «прочитати» психо-емоційнийстан Запорожця в момент здійснення актународного суду над злочинцем в уніформі.Можливо, в його серці було більшененависті, ніж любові. Можливо, серцегероя наповнювалося гнівом. Однак тутми наштовхуємося на проблему розмежуванняпсихічного і етичного гніву. Етичнийгнів – це, безперечно, гріх. Але чибудь-який психічний гнів є гнівометичним? Приміром, чи гнів Ісуса Христав момент вигнання бариг із Храму єетичним гнівом, тобто гріхом?.. Доситьтяжко здійснювати будь-яке фізичненасильство, не перебуваючи в станіпсихічного гніву. А уникнення насильствау нашому зіпсованому гріхопадіннямсвіті часом є неможливим. Це, зрештою,продемонстрував сам Спаситель, чинно– із бичем у руках – доводячи власнулюбов до Отця шляхом абсолютнонетолерантного, неполіткоректноговигнання профанаторів Сакрального –облудних рабів Мамони (Мр. 11, 15-16).

Отже,заглянути в суб’єктивну площину питаннятяжко. Якою ж є об’єктивна площина? В.Запорожець убив бандита, котрий чиниввласне лиходійство, прикриваючись«корочкою» міліціянта. Чи таке вбивствоє гріхом? Згідно з думкою св. БернараКлервонського, якщо хтось «вбиваєлиходія, то він не людиновбивця, а вбивцязла». Чи не варто застосувати думкувидатного богослова-містика для оцінкивчинку В. Запорожця? Звісно, вартовраховувати, що вбивство – крайня міразнешкодження лиходія. Однак чи булидоступними інші методи? Всі ми знаємо,яка в нас держава, і що відправитиперевертня за ґрати є величезноюпроблемою.

Тепер звернемося до думкиАквіната, котрий зазначає, що силовезвільнення від антинародного режимуне є бунтом. Бунтом проти суспільногоблага, вважає св. Тома, є саме існуванняантинародного режиму. Тож силовезвільнення від тиранії є благим. Очевидно,в масштабах села тираном був дільничий,а В. Запорожець виявився революціонером,котрий боровся за суспільне благо.

Такимчином ми бачимо, що вчинок В. Запорожцяз позицій морального богослів’я євиправданим. Тож варто замислитися надпитанням пасивності Церкви (тут вживаємоце поняття для позначення всіх християнУкраїни загалом).

Коли польськіокупанти вели на страту молодихукраїнських революціонерів Біласа таДанилишина, по всьому Львову та й убільшості українських храмів Галичинитривожно грали дзвони. Досить тяжкоуявити, що така акція національноїсолідарності була можливою без згодимитрополита Андрея Шептицького.Митрополит досить критично ставивсядо багатьох напрямків націоналістичноїборотьби, в т.ч. й до т.зв. «ексів», заодин із яких страчували Біласа йДанилишина (варто зауважити, що, ставшикрайовим Провідником, Степан Бандеразаборонив «екси»). Проте, коли йшлосяпро ешафот, критика була недоречною –потрібно було віддати належне ідеалізмута жертовності молодих радикалів. Церквасолідаризувалася з тими, хто пожертвуваввласним життям заради інтересів ближніх,точніше – усього народу. На жаль, нинішніцерковні ієрархи не доросли до рівнямитрополита Шептицького. Інакше, Церквазаступилася б за народного месника.

ВУкраїні діє т.зв. «Ініціатива Першогогрудня». Від її представників частоможна почути демагогію демоліберальногоштибу: тут тобі і права людини, ідемократія, і все це під вивіскоюхристиянства. Та за умов, коли Церквадемонструє байдужість щодо долі людини,котра власним радикальним вчинкомреалізувала принцип народовладдя, заявипредставників «Ініціативи Першогогрудня» видаються звичайнісінькимлицемірством.

Що ж, на Заході, всередовищі богословського напрямурадикальної ортодоксії, з’явилася ідеязастосувати постмодерністський принципдеконструкції для боротьби з секуляризмом.А чи не варто деконструювати сучаснехристиянство? Приміром, чи не можнарозглянути (псевдо-)християнськиийпацифізм як «міф» у розумінні Р. Барта– як семіологічну конструкцію другогопорядку? Чи не можна побачити за «мовнимиіграми» у «непротивлення злу силою»дискурс влади – влади «сильних світуцього», конформізм щодо яких демонструютьцерковні ієрархи? Однак і без методологічнихприйомів постмодернізму стає зрозуміло,що за пасивністю Церкви криється духовнаімпотенція, нездатність чинно стати назахист Правди, Свободи, Справедливості.На щастя, Церква – це «і клир, і мир»,тому кожен християнин може самостійновизначитися у справі народного месникаВ. Запорожця…», - пишет Игорь Загребельный.