Олександр Педан відомий українцям своєю телевізійною кар'єрою. Він розпочав свій шлях з участі команді КВК Хмельницького національного університету. А вже у 2008 році ми побачили його на екрані як одного з ведучих ранкового шоу "Підйом". Іншим популярним телеформатом за участі Олександра Педана стало шоу "Хто зверху?" Тут він відомий як пан суддя чи "голос зверху". Не менш успішними були й програми "Кабріоліто", "Екси", "Серця трьох" та інші.

Сьогодні Педан зосереджує свою увагу на покращенні освіти в Україні та створенні контенту українською мовою. Разом із тим розглядає можливість поєднання соціальної та телевізійної діяльності.

Про проблеми сучасної освіти, потрібність диплома, стосунки з донькою та сином, вибір професії для дітей, погрози від Шарія та майбутнє на телебаченні Олександр Педан розповів у великому інтерв'ю РБК-Україна, інформує UAINFO.org.

— Олександре, добрий день. Дуже рада, що ми з вами нарешті зустрілися. Не буду приховати: зловити вас було непросто. На це є очевидна причина - ваша громадська діяльність.

Ну, ми трошки зайняті з командою (сміється). Інтерв'ю в нас точно не на першому місці категорійності важливого чи корисного.

— Так, я розумію. Ви ж об'їздили ледь не всю Україну зі своїми соціальними проєктами. І власне про них я й хочу розпочати нашу розмову. Ви були в десятках університетів у рамках проєкту "УніверCHECK". Як ви можете оцінити українську освіту зараз з огляду на те, що ви побачили?

Я не експерт, і точно оцінювати освіту не буду. Є більш компетентні органи. Я можу сказати, що за 22 університети я побачив для себе важливу тенденцію. По-перше, в українській освіті точно є, де навчатися. Але для цього тим, хто вступає, треба попрацювати.

Я вважаю, що в кожному університеті точно є спеціальність, на яку варто звернути увагу. Іти треба не на бренд університету, а саме на викладачів, які є практиками, які дають роботу студентам.

Треба визначитись із тим, ким ти хочеш бути, батькам - прислухатися до дитини. І шукати під це. Тобто, друзі, є класні викладачі, є класні спеціальності, напевно, у кожному університеті.

Мені не подобається, коли почали відкривати університети, інститути, і вузькоспрямовані навчальні заклади, щоб заробити більше грошей, стали національними університетами. І в якихось технічних вишах з'явилися спеціальності економіста, юриста. Ну, все модне і престижне. А викладачів такої кількості, на жаль, у тій якості, в якій хотілося б немає. Це моя особиста думка.

— Ви сказали, що для пошуку хорошого ВНЗ батькам та абітурієнтам потрібно попрацювати. Але ж це не одностороння гра. Університети також повинні проводити якісь кампанії, підвищувати свою впізнаваність тощо.

Зараз перемагає маркетинг. Те, як тобі подадуть. Так, я впевнений, що багато університетів у цьому програють. І програють саме тому, що дуже застарілі підходи.

Читайте також: "Потреба зростає з кожним днем". Акторка Джилліан Андерсон закликала донатити на допомогу дітям з України 

Один із нових підходів, які я бачив, і, як на мене, він найдієвіший і найдешевший. Це дати студентам цього університету рекламувати цей університет.

У кожному університеті прописано, що певний відсоток прибутку йде на студраду. Так от ця студрада має законне право отримувати ці гроші на те, щоб фактично утримувати свій студентський офіс і робити класні справи. Про це не всі студенти знають і не користуються цим.

Олександр Педан з донькою Лєрою (фото: instagram.com/pedanos)

Університет може домовитися зі студентами, мовляв, хто як не ви можете розповісти молоді, що в нас крутого є. Студенти будуть це робити, їм буде прикольно та в кайф. Але для цього навчальному закладу треба попрацювати над патріотичним вихованням. Все, що ми бачимо в американських фільмах.

Чи повинна тут втручатися держава? Мені здається, університети там непогано заробляють. Держава, звісно, повинна підтримувати, створювати умови, але виші повинні переходити на самоокупність.

— Це більше така приватна історія. Чи повинна існувати безкоштовна освіта в Україні?

Давайте розглянемо УКУ (Український католицький університет - ред.). Це приватний ВНЗ, але за гроші донорів вони надають грантові стипендії для обдарованих студентів чи тих, хто не може собі це дозволити. Мені здається, це ідеальна історія.

Зараз я скажу непопулярну думку, але я за платну освіту. Усі скажуть, а де нам взяти гроші. Я не знаю. Значить повинні бути певні категорії, які буде підтримувати держава. Якщо батьки працюють, заробляють, сплачують податки, то я за те, щоби вони вкладали у свою дитину. Тоді вони почнуть обирати виш, тому що ти за це платиш. Це проста історія: ти платиш - ти цінуєш.

Є інший варіант - профтехосвіта. Думка нашої команди полягає в тому, що така кількість випускників вишів Україні просто не треба. Їм немає місця роботи.

Я за освітою економіст-менеджер невиробничої сфери. Після того, як я закінчив свій виш, я зрозумів, що можу бути продавцем у магазині. Чи треба мені чотири роки на те, щоб стати продавцем у магазині? Так от, у нас недооцінена якраз середня спеціалізована освіта.

Повномасштабна війна показала, хто працює. Будівельники працюють? Крутий сектор, там точно будуть гроші. Ну, а разом із ним будуть сантехніки, зварювальники та всі, хто вміє працювати своїми руками. Знайдіть зараз у Києві зварювальника. Ви не повірите, але ціна за їхню роботу зараз приблизно така сама як в Європі.

Далі автівки. І при цьому там необов'язково крутити гайки. Є комп'ютери зараз у машинах. От тобі поєднання ІТ та профтехосвіти.

Зараз дуже великий фронт роботи буде в Міноборони. Виробництво товарів. І вже виробляється. І зарплати там дають ринкові.

— Тоді чому в Україні така недооцінена профтехосвіта?

Це все радянська історія. На рядянщині розділяли на категорії. Вони зробили все, щоб люди жили у великих містах. В університети та інститути йшли нібито найобдарованіші. Це було престижно, а профтехосвіту знецінили.

— Уявімо, що ви зараз абітурієнт. Яку професію ви собі обрали б з огляду на бажання?

Мені 41 рік, і я не хочу починати з нуля. Якби я робив це тоді, то, звісно, я б все-таки спробував переконати батьків чи знайти фінансування та поїхати в Київ в Карпенка-Карого на актора чи режисера, про що я мріяв на той момент. Я був третьою дитиною, батьки не потягнули. Але я ні про що не шкодую. Просто в мене був більш тернистий шлях.

Зараз, наприклад, модно ІТ. Але я туди не пішов би, не мій темп. Треба ще тут пригледітися. Уявіть у перспективі 5-10 років, чи буде вам цікаво провести їх за компом. Це досить одноманітна робота. Зараз навіюють цей тренд, що айтівець - круто. Так, але ситуація на ринку праці теж буде змінюватися.

Педан працює над покращенянм української освіти (фото: instagram.com/pedanos)

— Загалом обрати справу фактично свого життя - це не просто.

Так. Коли я спілкуюся з дітками, зазвичай розповідаю про три основних критерії:

• чи подобається тобі професія, яку ти здобудеш і будеш нею займатися 5-10 років
• чи це приносить гроші. Нормально заробляти - це класно. Гроші - це правильно, це твої можливості.
• попит цієї спеціальності через декілька років. Це можна проаналізувати, є певні тенденції.

Далі можна дивитися по інших критеріях. Якщо батьки поставлять своїй дитині ці запитання, а хлопець чи дівчина зроблять з цього бізнес-проєкт і запропонують своїм батькам. Тоді в батьків постає питання, що дитина справді хоче.

— Чи потрібна вища освіта, щоб мати хорошу роботу та гарно заробляти?

Я дивлюсь зараз на профтех. Саме там після 9-го класу ти фактично здобуваєш певні знання. Далі ти можеш іти у вищий навчальний заклад, будь ласка. А можеш іти працювати.

Я не відкидаю двотижневі чи піврічні курси, хоч онлайн, хоч офлайн. Є дорослі люди, які точно не можуть іти зараз на другу освіту. Вони паралельно зі своєю роботою, зі своїм життям ідуть на якісь курси, навіть онлайн.

Я бачив класні кейси, коли колишня няня пішла в ІТ у 50 років. Ми до неї передзвонили, а вона каже, що вона більше не няня. Під час повномасштабної війни перекваліфікувалася на нову професію.

— Усі ваші проєкти націлені на комунікацію з дітьми, підлітками. Вони, напевно, розповідають вам якісь особисті історії, бажання чи мрії. Яка історія вам найбільше запам’яталася з усіх ваших поїздок?

Ми завжди на заходах робимо спільні фото, але не встигаємо сфоткатися з усіма окремо. Уявіть собі 300 дітей. Тому я їх викликаю командами, даємо подарунки, робимо фото, даємо "п'ять".

До мене підійшов хлопчик і просить сфоткатися. Я кажу: "Друже, не ображайся. Якщо я сфоткаюся конкретно з тобою, я ображу решту 299 дітей". Тоді він попросив передати вітання його брату-військовому. Тут я, звісно, не відмовляю.

Він мені показує фото брата, а це мій знайомий танкіст, з яким ми часто бачимося. Не буду говорити, в якому напрямку. Я перепитую: "Ти його брат?" Він каже, що так. Я сказав, щоб зачекав мене за лаштунками. Ми сфотографувалися, записали привітання, дали подарунок. Потім мені відписав і цей знайомий, сказав дякую, що його брата це дуже надихнуло.

— Ви говорите про свою нинішню діяльність, і у вас без перебільшень горять очі. Якщо заглянути в майбутнє, ви повернулися б на телебачення чи продовжили б у сьогоднішньому напрямку рухатися?

Соціальна історія - це такий класний наркотик. Коли ти бачиш користь від того, що ти робиш, це неймовірний кайф. Це саме те, до чого я дуже довго йшов у своїй професійній діяльності. Це саме та монетизація, яку хотілося б бачити в сучасних реаліях. І це не тільки гроші.

Ми з командою використовуємо мою популярність, щоб робити щось хороше. Чому ми допомагаємо? Чому люди донатять? Тому що ми зрозуміли, що ми можемо бути дотичними до чогось великого. Наразі це наша майбутня перемога.

Тому соціальні проєкти в майбутньому - так. Якщо говорити про освіту, то вона не тільки в навчальних закладах. Це також те, про що ми багато говорили, - соціальні мережі. У нас проблеми з дитячим українськомовним YouTube. Це те, що ми програли рашистам повністю.

От я мрію створити екосистему для того, щоб в Україні з’являвся дитячий українськомовний контент, щоб виросли й наші блогери. І дитячі блогери, і дорослі, які граються з дітками, щоб вони говорили українською мовою, щоб вони були патріотично налаштованими. Щоб навіть інколи несли оту фігню ні про що, але щоб це було наше.

Ось тут дуже багато роботи, і ми вже над цим працюємо.

— Яким чином?

У нас уже є домовленість із Суспільним мовником, з яким ми на партнерських засадах створюємо молодіжний україномовний контент для YouTube.

— Тобто ви все-таки зосереджуєтеся на YouTube, соціальних мережах?

Так. Скажу вам чесно: мені набагато приємніше створювати корисний контент, ніж розважальний. Ед'ютейнмент - це розважальний корисний контент. Мені здається, саме для цього я так довго працював на телебаченні.

Достукатися до молоді - це суперважко. І не факт, що телевізор у цьому допоможе. Мені здається, що молодь більше в інтернеті.

Колишній телеведучий планує зосередитися на громадській діяльності (фото: instagram.com/pedanos)

— Таким чином телебачення сходить нанівець, так?

Та ні, є сім'ї, які прокидаються під телевізор. Є величезний запит на розважальний контент. Дуже багато людей підходили до мене й дякували за "Хто зверху", за те, що ми відновили "Improv Live Show". Мені пишуть, чи буде четвертий сезон програми "Екси". Люди теж хочуть відволікатися.

У мене є ще одна невелика мрія, і я це пропоную на різних каналах. Здебільшого працюю з "Новим каналом", але це проєктно. Я не працюю тільки на "Новому каналі", я вільний агент.

Я їм сказав, що розумію, що зараз немає фінансування. Але я готовий іти на величезні поступки та погодитись на величезний обсяг роботи, якщо ми будемо створювати дитячий контент на тєлєку, якого взагалі немає.

Я готовий працювати за безцінь. І, звісно, ми туди будемо вкладати сенси. Так, я сивий, мені 41 рік, але я із задоволенням буду бігати з дітками та ставити їм запитання з української літератури чи географії.

Ось тут уже, напевно, повинна долучитися й держава, тому що цей контент не комерційний. Величезна проблема, що в нас комерційне телебачення. Вони хочуть створювати те, що буде приносити рекламу, і вони зароблять гроші. Тому він (дитячий контент на телебаченні - ред.) там і зник, як і спорт, на жаль.

— Олександре, ви досить часто їздите на фронт. Як ви потім сприймаєте реальність відносно мирних міст?

Інколи враження, що це дві різних реалії, просто два різних життя. І нам тут не треба забувати про те, що несеться там. Про те, що там щодня гинуть люди, про те, якою ціною.

І от я б радив усім без винятку хоча б у Краматорськ з'їздити, Слов'янськ, Харків хоча б побачити. Дуже впливає, коли ти їдеш вперше. Ти бачиш просто знищене все навколо. Коли ти бачиш людей, жіночок у броніках просто на вулиці в Херсоні, все перевертається.

У такі моменти ти вже не забуваєш про те, що йде війна. Якщо у вас є змога підтримати військових якось, навіть просто з ними побачитись, приділити увагу, зробіть це.

Якщо ви артист, ви можете поїхати до них і показати свої здібності. Хлопці й дівчата на відновленні дуже потребують уваги. Звичайно, коли вони йдуть на передову, там не до того. Ми бачимося короткочасно, і вони не сильно пускають до себе.

Але якщо ви думаєте, що війна закінчилася, гайда ближче на передову.

Про погрози від Шарія, стосунки з дітьми, особисті зміни Олександра за час повномасштабної війни, дивіться в повній версії інтерв'ю на YouTube-каналі РБК-Україна.