MENU

Андрій Кокотюха: Путін — визнаний диктатор. Що далі?

732 0

Почну історією з шкільних років, і було це аж на початку 1980-тих. За всі школи нашого міста і тогочасної країни не скажу. Але в нашій старші класи по черзі мусили випускати рукописну сатиричну газету Колючка. Контент складався із карикатур, які ілюстрували шкільні негаразди, та коротких підписів під ними. Які пояснювали, хто намальований і за що порушника пісочать. Одного разу героєм карикатури став шестикласник, знаний нецензурною лайкою. Причому лаявся він уголос, не лише на перервах, а й на уроках, не лише зі школярами, а й з учителями. На брутального шестикласника це подіяло в несподіваний спосіб. Він привів до школи батьків, аби похвалитися: дивіться, мене намалювали в газеті. До речі, поведінка не змінилася від офіційного визнання хуліганом, пише для NV.ua письменник та кіносценарист Андрій Кокотюха, інформує UAINFO.org.

Тепер трошки більш політизованих прикладів, теж із тих часів. У середині 1970-тих Центрально-Африканською республікою керував Жан-Бедель Бокасса, спершу — самопроголошений президент, потім — самопроголошений імператор. На фейкову коронацію він узув черевики, які потім внесли до Книги рекордів Гіннеса як найдорожчі. До слова, Віктор Янукович із своїми не менш легендарними туфлями зі страусиної шкіри на засіданні в ПАРЄ його не переплюнув. Після воцарення Бокасси він уже не надто приховував, що його режим є диктаторським. Чутки про його особисту участь у тортурах виходили за межі ЦАР. Також заговорили про те, що імператор практикує людожерство.

Пори це, тогочасний уряд Франції відкрито підтримував Бокассу. Причина — вигідні умови, які диктатор-людожер надавав для розробки урану — Франції він потрібен для створення ядерної зброї. До всього, диктатор корумпував голову французького уряду Валері Жискар д’Естена. Про це так само відкрито писала французька преса, що призвело до його поразки на виборах. Але ділові стосунки з диктатором Бокассою мали тоді й інші тогочасні лідери демократичного світу.

Знову стрибок у часі. Останній диктатор Європи — так називається документальний фільм, знятий 2003 року білоруським режисером Юрієм Калиною. У ньому йшлося про результати тоді ще дев’яти років незмінного президентства Олександра Лукашенка в Білорусі. Ще за дев’ять років, у 2012-му, фільм із такою ж назвою випускають журналісти Великобританії. Показ у Мінську жорстко зривають силовики. Але минає ще чотири роки — і 2016-того року таким самим словосполученнями визначив Лукашенка у своєму фільмі режисер Гленн Елліс. Не повірите: у 2010-му останнім диктатором Європи Лукашенка назвали навіть російські ЗМІ! А сам він не надто заперечував, навіть пишався: ось, дивіться, який я. Диктаторський статус зовсім не завадив західним лідерам скористатися запрошенням диктатора й обрати Мінськ майданчиком для переговорів щодо російсько-української війни від осені 2014-го й надалі. Втім, улітку цього року Лукашенко раптом почав вимагати вибачень за диктатора і взагалі заявив — він не останній диктатор.

Мабуть, Бацька роки щось знав. Бо кілька місяців потому ПАРЄ офіційно оголосила Росію диктатурою. Що автоматично означає офіційне визнання незмінного ось уже скоро як чверть століття президента РФ Володимира Путіна диктатором. Коментувати в стилі — можна подумати, досі були сумніви, навряд доцільно. Як і вірити, що для новопроголошеного диктатора будуть якісь наслідки. Для тих, хто не вірить — наведені вище приклади. В тому числі — зі шкільного, так би мовити, соціального життя.

До речі, з моїх учнівських часів звичаї навряд помінялися. Інакше б Путіна раз по раз не порівнювали саме зі шкільним хуліганом. Якому не годні дати раду ані вчителі, ані батьки, ані оточення. Навпаки, що більше до нього уваги, що більше зауважень та спроб перевиховати, врозумити, наставити на істинний шлях, то більше він усвідомлює власну значимість саме в такому статусі — статусі визнаного поганця. Зрештою, жоден художній твір у світі, хоч книжка, хоч фільм, хоч п`єса, не відбуваються повноцінно, якщо за сюжетом хорошим людям не протистоїть погана людина.

З Путіним, як із Бокассою та Лукашенком, демократичні лідери й демократичний світ мав справу попри все. З ним зустрічалися, йому тиснули руку. Коли ж почалося масштабне вторгнення Росії в Україну, лідери почали дзвонити Путіну, вмовляти, закликати отямитися, домовлятися, зупинити насильство. Від цього був лише один ефект: Путіну подобалося, що з ним говорять. Так само, як тому хулігану-шестикласнику подобалася власна карикатура: бо не забувають, зважають, звертають увагу.

Якими будуть подальші кроки — невідомо. Адже диктаторська Росія на чолі з президентом — диктатором досі входить до ряду міжнародних організацій, включно з ООН. Хоча з ряду структур, що входять до ООН, її таки вигнали й вона не змогла поновитися. Проте країна з диктаторським режимом далі лишається бізнес-партнером навіть для країн — членів ЄС.

Тут теж нічого нового. У часи колонізації європейці-завойовники запросто вели ділові розмови з вождями племен, навіть знаючи про те, що ці племена вожді впокорюють грубою силою. Але є нюанс. Колонізатори в такий спосіб домагалися свого, купуючи скарби за скляні буси й водночас споюючи аборигенів, аби м’яко, без війни, взяти їх під контроль. Диктатор Путін діє навпаки: підкуповує сильних світу цього не брязкальцями, а реальними нафтодоларами. Додавши в якості психотропних речовин багаторічну агресивну і, ніде правди діти, талановиту й тому впливову російську пропаганду. Самого ж Путіна купити за гроші й тим самим заспокоїти не пробував ніхто. Та й не вийшло б із того нічого: адже це означає визнати власну слабкість і платити дракону данину. Молодими шляхетними дівчатами.

Отже, поки сертифікований диктатор ще може когось купити чи умаслити в інший спосіб за межами контрольованої ним диктатури — він не диктатор, а партнер. Проте якщо демократичний світ навіть наважиться розірвати з диктатором усі зв`язки та ізолювати його, нічого принципово не зміниться. Надто велика територія. Надто багато друзів із можливостями, яким теж до лампочки, як їх визначать у цивілізованій частині світу. Найбільш прикро в цій ситуації те, що демократичні країни з не меншими, а навіть більшими можливостями точно знають, де смерть цього Кощія. Та не поспішають розбивати яйце. Бо існує цілком природний страх перед некерованим монстром.

Дочекатися фізичної смерті — не вихід. Адже скільки днів, місяців, років він житиме — стільки ж життів утрачатимуть щодня люди в Україні, Ізраїлі та інших гарячих точках, куди диктатор підкидає дровець. Єдина надія: одного, сподіваюся, не такого вже й далекого дня, загальний страх перед диктатором дійде до тієї межі, яка змусить нарешті побороти його силою

Підписуйся на сторінки UAINFO FacebookTelegramTwitterYouTube

Андрій КОКОТЮХА


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі

Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини