Стосунки на війні. Їх радше немає ніж вони є. Вони дивні й обмежені.

Я чую як хлопці навколо говорять з коханими, дружинами, нареченими. Вони сподіваються на те, що їх світи, такі різні, мають щось спільне.

Про це пише у своєму блозі військовий медик Гліб Бітюков, інформує UAINFO.org.

Стосунки на війні це так, наче ти всередині банки, яку поступово заповнює вода, дивишся на світ навколо. Мабуть, так почувають себе риби в акваріумі. Все бачиш, але нічого не чуєш. Всі емоції поглинає вода. Ти в ній, як в желе. Нічого не відчуваєш. Анабіоз з якого хочеться вирватися, дозволити собі вдихнути на повні груди, повірити, довіритись, відчути. Але згадуєш що все це вже намагався зробити. І два роки тому. І рік. І півроку. Тоді ще вірив в примарне майбутнє. Здавалося що варто лише трохи почекати й ти відкриєш двері, в той, інший світ, в якому сніданки та запашна кава, плани на майбутнє і джаз на вінілі в улюбленому програвачі.

Але пройшло пів року, рік, вже навіть два. А ти так само в лісі, бліндажі, підвалі, хтось так само вважає тебе своєю власністю. В туалет з дозволу, дихати з дозволу, мріяти - по рапорту. Обов'язково о шостій ранку та обов'язково завірити у того, хто пішов у відпустку і буде за два тижні. А замість нього? Замість нього інший, але він це не вміє. Тоді чому до нього? Це ж 'армія'. Цим можна пояснити будь що.

Стосунки на війні це як потреба у воді під час марафону. Ти спраглий, виснажений і спітнілий, хочеш пити, але не в змозі зупинитися. Ти маєш продовжити рух за будь-яких умов. Все інше потім.

Стосунки на війні це як передачі Дмитра Комарова в суботньому ранковому ефірі. Дивишся на світ який існує, але живеш в іншому.

Стосунки на війні це поїздки бійців в найближчі осередки умовної цивілізації, сподівання на те, що цього разу все точно справжнє, а потім сварки телефоном.

Відстань і час тут проти нас. Вони з'їдають нас по шматках. Роблять нас маленькими й непомітними. Ми наче привиди в кімнаті, бачимо все навколо, але один одного можемо побачити лише ми самі.

Це розмови телефоном, відеозв'язком, повідомленнями. Ми намагаємося бути такими якими нас хотіли б бачити. Але ми за склом. Привиди. Наш побут - дрова, пічка, бруд і виданий державою піксель. У когось горілка, злість, невпевненість в собі й вигаданий 'героїзм'. 'Ти мене не розумієш!' - кричать вони. 'Я на війні!' - лежачи в спальнику в шестиста кілометрах від лінії фронту. А інші... Іншим просто немає що сказати. Немає таких слів, немає такої мови, яка б могла передати згарище відчуттів, страхів, спогадів, втрачених друзів і не дуже, кількість життів, які вже використав і невпевненість в тому, чи залишилося у твоєму акаунті ще.

Стосунки на війні це уявне, омріяне щастя в перемішку з надією. Це самообман, намагання не бачити реальність, в якій кожен з нас власність армії, а вона свою власність віддавати не збирається. Тут звикаєш до мінімально потрібних умов. Почистити зуби хоча б раз на день. А якщо забув, кого це хвилює? В цих умовах, все умовно. Тут є їжа, навіть якщо немає, все одно є. Хоч якась. Тут одяг, хоч і з запізненням в півроку, також є. Можна спати не роздягаючись, їсти лежачи, немитими руками, оскільки мити їх всеодно немає де.

Хтось повернувся і покінчив життя самогубством, хтось почав пити (а точніше продовжив), хтось жорстокий і агресивний, б'є дітей, хтось привіз зброю, захопив в заручники родину, застрелив їх і застрелився сам. Війна дозволяє бути жорстокими й безжальними, вона вимагає стиль життя, в якому жорстокість це шанс на виживання. Вона пробачає бруд навколо, бруд в думках.

Армія привчає до того, що їжу привезуть, одяг дадуть і як би критично мало ти не вмів, цього буде достатньо. Це закарбовується на рівні інстинктів і матиме наслідки в далекому майбутньому. Вона не змінює людей. Вона дає проявитися тим рисам, які суспільство намагається навчити змінювати. Оскільки для повсякденного життя важливо, щоб ми відповідали нормам своїх спільнот. Поведінка, яка відрізняється від цих норм, має бути прихована. Тут норм не існує. Немає потреби ховатися. Можна бути первісно диким. Без надбудов. Тим первісним, якими були предки сторіччя тому.

Тут час завмер. Багатьом війна й армія надали життю сенс. Він з'явився непомітно. І попри звичку тягнутися додому, тепер виявляється, що тут його більше, ніж там. Там все одноманітне і нецікаве.

Звідси немає що сказати 'туди'. А тим, які 'там' важко зрозуміти те, що тут.

Стосунки на війні це ілюзія справжнього життя, якого давно немає і ніхто не обіцяє, що воно колись буде. Як і просто життя.

Стосунки на війні, це намагання відокремитися, не помічати реальність, яка наздожене тебе своєю безвихіддю. Де він і вона живуть в різних світах, на різних планетах, які почасти не перетинаються. Кожен створює свою ілюзію й уявлення один одного.

Ці світи могли б поєднатися, але потрібен час. Багато часу.

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube