Якщо ще кілька місяців тому військові аналітики та експерти говорили, що протягом всього 2024 року на полі бою буде глухий кут та здебільшого окопна війна, зараз ці прогнози змінилися.

До того ж не у сприятливий для України бік. У великому тексті "Захід підвищує ставки – як відповість Путін: сценарії третього року повномасштабної війни на тлі другого "пришестя" Трампа" ТСН.ua вже писав, що наразі ініціатива на полі бою на боці Росії. І, якщо американська військова допомога не буде розблокована найближчим часом, втратою Авдіївки не обмежиться.

Два роки великої війни - більш ніж достатній період, щоб зробити правильні висновки: які заходи допомогли Україні в боротьбі з агресором, а які, навпаки, ослабили. З наближенням чергових президентських псевдовиборів 17 березня в Росії в експертних та політичних колах активізувалися дискусії про те, чого очікувати від Путіна в найближчій перспективі. Центр "Нова Європа", натомість, вирішив дещо змінити акцент у дискурсі. 

Тож, що варто було би зробити Заходу для примусу Росії до миру? Та які заходи можуть стати геймченджерами у 2024 році для майбутньої перемоги України у війні з Росією? Центр "Нова Європа" поставив ці запитання європейським, американським та українським експертам. Відповіді публікуємо в рамках традиційної рубрики на ТСН.ua - "Нова Європа цікавиться".

Деніел Фрід, колишній посол США в Польщі, почесний співробітник Atlantic Council (США)

Розумна теорія українського цьогорічного успіху у війні з Росією мала би розпочатися з відновленої військової допомоги США. Якщо кошти надійдуть, посилені поставки американської та європейської зброї можуть допомогти Україні відбивати російські наземні й повітряні атаки на міста. Якщо така зброя включатиме, як і мало б бути, далекобійні артилерійські ракети, зокрема американські ATACMS і німецькі Taurus, то українці могли би поставити під загрозу російські логістичні вузли. Російські військові об’єкти на окупованому Криму стали би вразливими.

До Вашингтонського саміту НАТО (це буде 75-й ювілейний саміт Альянсу – ред.) Україна могла б мати сильнішу позицію. Виробництво зброї б у США та Європі зростало. Їхній економічний тиск на Росію теж би тривав, сподіваюся, посилювався. Крім того, до початку літа країни G7 могли б розробити формулу з використання заморожених російських суверенних активів на понад $300 млрд для допомоги Україні (з’явилися достовірні повідомлення про те, що G7 досягає прогресу).

У такому разі зобов’язання НАТО підтримувати Україну могли б виглядати надійними та ефективними. Опозиція США щодо підтримки України, яка здебільшого походить від орієнтованих на Трампа правих політиків із MAGA (Make America Great Again – у перекладі з англ. "Зробимо Америку знову великою", популярне гасло серед прибічників Трампа – ред.), могла б ослабнути в умовах відносного успіху України та єдності Альянсу. На Вашингтонському саміті, НАТО міг би підтвердити свою прихильність вступу України та вжити надійних кроків для його просування, зокрема через досягнення безпекових домовленостей на проміжний період. До кінця року може так виглядати й статися, що Україна опиниться на шляху до перемоги, а Росія — на шляху до програшу в загарбницькій війні Путіна.

Кармен Клаудін, старша наукова співробітниця CIDOB, Барселонський центр міжнародних відносин (Іспанія)

Аби відповісти на ваше запитання, я б почала з визначення помилок і досягнень Заходу, що, у свою чергу, дозволить нам дійти висновку, якими могли б бути геймченджери.

Почнімо з запитання про те, якими були найбільші помилки Заходу за два роки масштабної війни:

• велике марнування часу;
• незабезпечення України одразу тим обсягом озброєння, який був наданий за кілька місяців;
• нерозуміння від самого початку, з ким ми маємо справу в Кремлі, й пошуки шляхів умиротворення, що надихало Путіна на продовження агресії;
• які головні досягнення західної підтримки;
• здобуття та збереження єдності, як реакції на дії Росії;
• прискорення отримання статусу кандидата Україною та відкриття переговорів із ЄС.

Нарешті, які ініціативи міжнародних партнерів наблизять Україну до перемоги:

• більша та краща військова підтримка з набагато швидшою доставкою зброї;
• прискорення інтеграції України до ЄС і НАТО: варто мислити більш нестандартно, оскільки встановлені раніше механізми та процедури є продуктом політичного та безпекового середовища, якого більше не існує;
• використання конфіскованих російських активів для фінансування української економіки та військових потреб;
• розгортання інформаційно-комунікаційної політики, спрямованої на країни так званого Глобального Півдня з метою подальшої міжнародної ізоляції Росії.

Нона Міхелідзе, старша аналітикиня Інститут міжнародних справ (Італія)

Незважаючи на успіхи України у відновленні домінування над Чорним морем і полегшенні умов для експорту зерна, її контрнаступ зі звільнення окупованих територій не вдався. Затримки у військовій допомозі Заходу дозволили Росії зміцнити свої позиції, призвівши до позиційної війни з ризиком патовості. Після двох років конфлікту ми опинилися саме там, куди нас завела західна стратегія: вона полягала в тому, аби дозволити Україні захищатися, але не перемагати, застосовуючи підхід під назвою "управління ескалацією". Склалася ситуація, коли Україні не вдається звільнити додаткові території, а Росія не в змозі завоювати нові.

Згідно з західними розрахунками, цей сценарій уже повинен був змусити Путіна сісти за стіл переговорів. Але цього не сталося і не станеться з простої причини: Путін хоче підкорити всю Україну.

Нерішучість Заходу демонструє всю хиткість ситуації з можливими ескалаціями, як Путін і погрожує членам НАТО. Значення конфлікту виходить за межі України, створюючи ширшу загрозу європейській безпеці. Визнання цієї реальності спонукає змінити знамениту західну стратегію підтримки України "так довго, як це буде потрібно" на "так багато, як буде потрібно", щоб забезпечити Україні перемогу в останній (сподіваюся) битві за незалежність і свободу.

Потрібні щонайменше три рішучі кроки:

• значне якісне та кількісне збільшення поставок зброї;
• конфіскація заморожених російських активів на $300 млрд;
• та запрошення України до НАТО на майбутньому саміті у Вашингтоні.

Даніель Шеліґовський, керівник Програми Східної Європи Польського інституту міжнародних справ

Ключ до перемоги України лежить у площині психологічних змін серед західних політиків, більшість із яких досі відчувають паралізаційний страх від думки про поразку Росії.

Нездатність переступити цей психологічний бар'єр є основною причиною, чому найбільші партнери України надають військову підтримку по краплях і покладають свої реальні надії на патову ситуацію на фронті. Допоки Вашингтон, Берлін і Париж бояться внутрішніх змін у Росії більше, ніж російського реваншизму, Україна має мало підстав очікувати на появу будь-якого геймченджеру. На жаль, рівень самозаспокоєності та брак нагальності, який демонструють західні політичні еліти, викликає дедалі більше занепокоєння.

Це не означає, що немає жодних сподівань на прорив, а Україна потребує його на трьох фронтах - військовому, безпековому та економічному. Масштабні поставки військової техніки, зокрема сучасного озброєння, яке б дозволило завдавати високоточних ударів по стратегічних та економічних об'єктах на території Росії, просунули б Україну вздовж всієї військової осі. Надійні гарантії безпеки та, зрештою, членство в НАТО, розірвали б порочне коло безпекового вакууму відсутності безпекової парасольки через війну.

Війна триватиме доти, доки не буде безпекової парасольки.

Конфіскація російських активів, заблокованих у країнах ЄС, та їхнє використання для переозброєння й відбудови України, забезпечили б Києву міцні позиції на довгострокову перспективу. Саме цього Росія й намагається не допустити.

Сергій Солодкий, перший заступник директора, Центру "Нова Європа" (Україна)

Поворотним моментом може стати не лише те, що міг би зробити Захід, а й насамперед те, наскільки швидко та масштабно він це робитиме.

Ініціативи Заходу з підтримки України мають дві головні проблеми:

• вони з’являються надто пізно;
• й в надто урізаному вигляді.

До того ж настільки пізно й настільки дозовано, що за великим рахунком не чинять очікуваного впливу на агресивні дії Росії. Вагання та половинчасті заходи, навпаки, надихають Путіна йти вперед та вбивати ще більше. Інтенсивність російських звірств прямопропорційно залежить від слабкості кроків Заходу. Маємо усвідомлювати, що сьогодні набагато тяжче зупинити Росію, ніж це було, наприклад, 2014 року.

Наразі Москва реально зацікавлена в продовженні війни. ЇЇ економіка адаптувалася, суспільна підтримка Путіна та його війни стабільно рекордна, війна дозволяє Путіну легко розправлятися з будь-якими опонентами. Відбити прагнення Путіна можна лише рішучими, масштабними ініціативами, які недавно визначив Центр "Нова Європа": зокрема, більше новішої і швидко наданої зброї; конфіскація російських коштів на західних рахунках; запрошення й початок вступу України до НАТО; надання проміжних безпекових гарантій; Захід має зняти табу на право українців завдавати ударів західною зброєю по об’єктах на території Росії. І це точно невичерпний список.

Так, важливою є ідея президента Франції щодо відправки військових окремих країн Заходу до України. Проблема лише в тому, що в цьому разі західні лідери знову показали перед Путіним свої вразливості, почавши критикували пропозицію Макрона. Захід має відповідальніше ставитися до публічної комунікації. Якщо один із поважних лідерів виступає з амбітними планами з підтримки ЗСУ, то не варто наввипередки демонструвати слабкість своєю відвертістю. Ліпше залишати хоч би дещицю стратегічної невизначеності – цей підхід має змушувати Путіна нервувати, аби той зрештою шукав шляхи для припинення війни.

У війні на виснаження країна-агресор стане прихильнішою до миру лише тоді, коли розумітиме, що їй протистоїть рішуча потуга, яка не вагатиметься у використанні жодних важелів, не пошкодує жодних ресурсів.  

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube