Визначення енергетичного ринку як "складного ринку" здавалось мені самоочевидним, коли я починав аналізувати наш енергетичний сектор - ну, тобто, що це не треба пояснювати детально.

Достатньо обозначити такі ключові речі як зв'язність (ми її розглядали в попередній статті, яка була, страшно згадати - ще аж 6 липня) та операційно-технологічна зона (це ми ще не розглядали, але це ключове поняття при аналізі можливостей децентралізації), а далі уже можна переходити до цифр і розрахунків,  інформує UAINFO.org з посиланням на Facebook В‘ячеслава Ільченко.

Однак відключення електрики внесло свої корективи, і весь цей час я більше читав аналітику і сперечався в коментах. І висновки у мене виходили невтішними - енергетичний ринок у нас розглядають навіть не як простий (тобто, класична тріада виробник - трейдер/експедитор - споживач), а як ранньоіндустріальний - коли надлишковий попит може бути задоволений чи компенсований кустарним виробництвом. Ви ж розумієте, що оці всі домашні електростанції, домашні акумуляторні банки - навіть будинкові - це все одно кустарний рівень виробництва, я б навіть сказав різкіше - "сделайсамщина" - яка матиме потім негативні наслідки.

Адже ранньоіндустріальні прості ринки "працюють" тільки на дуже короткій - я б навіть сказав ультракороткій дистанції, тому що базуються на двох умовах:

- низенька, майже нульова, вартість входа на ринок;

- ринок настільки ненасичений, а попит настільки зашкалюючий, що покупці готові придбати товар незалежно від якості та ціни.

Емпірично можна показати, що подібні ринки насправді "купують час", щоб встигли сформуватись потужні виробники, здатні завалити ринок значно якіснішим і навіть дешевшим товаром, після чого "кустарщина" згортається і переходить в розряд закопаного на городі кулемета, тобто, страховки на чорний день. Якщо потужних виробників не з'являється, ранньоіндустріальні прості ринки схлопуються і криза знову повертається в ту саму вихідну точку, тільки уже із виснаженим споживачем, який угробив купу грошей на "сделайсамщину" чи іншу форму автономії.

Читайте також: В‘ячеслав Ільченко: Аналіз енергетичної системи України. Частина перша

Тут є два чудових яскравих приклади. Один історичний, а інший був реалізований буквально на наших очах.

Історичний приклад - це китайська "мала металургія" 1958-1961 року, запроваджена Мао Цзедуном. В повоєнному Китаї попросту були відсутні знання про масове виробництво заліза та сталі, зате існувала так звана "традиційна металургія", яка засновувалась на малих доменних печах. Історія цих печей сама по собі цікава - був такий імператор в II ст. до н. е., У-ді (династія Хань). При ньому Китай вів багато завойовницьких походів, і все залізо було необхідно для виробництва зброї. Відповідно, У-ді ввів державну монополію на високоякісне залізо. Що, в свою чергу, залишило селян навіть без елементарного інструментарію. Китайці народ винахідливий - вони й придумали малі доменні печі, в яких плавили бронзу або низькоякісний чугун, з котрого потім вироблявся реманент. Печі були такі невеличкі, що їх буквально можна було ставити на задньому дворі - вони так історично і звуться в перекладі з китайської, "дворові печі". Ця кустарна металургія в тій чи іншій формі проіснувала десь до кінця ханьського періода, а потім Китай повернувся до нормального централізованого виробництва заліза.

Так ось, Мао Цзедун вирішив, що традиційні китайські "дворові печі" зможуть стати основою індустріального виробництва заліза, яка дозволить Китаю подвоювати виробництво сталі щороку. Були випущені директиви ЦК КПК, в якій приписувалось масово будувати дворові печі і виробляти "сталь" - насправді це був все той же самий низькоякісний чугун, що й при імператорі У-ді. Результати були просто фантастичні - уже в 1958 році виробництво заліза виросло на 45%, а в 1959 році - ще на 30%. Але потім замість зростання, виробництво стало зменшуватись, поки не обвалилось в 1961 році. Після чого "мала металургія" була тихенько згорнута і почала розвиватись нормальна масова чорна металургія.

Пояснення надзвичайно просте: у товариша Мао вийшов типовий ранньоіндустріальний простий ринок. "Дворова піч" була настільки дешевою, що її можна було побудувати із глиняних блоків, а топити хоч вугіллям, хоч дровами - тобто, вартість входу на ринок була практичним нулем. А ринок був настільки ненасиченим, що споживач купував навіть низькоякісний чугун - бо з нього все одно було що виробляти. Потім, коли КПК відкрила статистику, виявилось, що увесь вироблений чугун уходив на виробництво плугів, мотиг, лопат, вибачте, тазів - тобто, всього, чого не вистачало повоєнному Китаю. Як тільки цей невибагливий попит був насичений, ринок тут же і схлопнувся - бо далі йшов попит на більш якісні товари, які ранньоіндустріальний ринок уже був нездатен задовольнити. Час же, який цей ринок купив для китайської індустрії, було розтринькано - тільки в 1964 р. було знову досягнуто показника 1958 р., бо металургію довелось будувати з нуля.

А сучасний приклад - це не така вже й давня програма тотальної бойлеризації Києва. Пам'ятаєте, була розгорнута масова пропагандистська кампанія вигідності "автономки" - всюди описували вигоди від домашніх та будинкових бойлерів, іноді в тих же самих виразах, в яких зараз описують вигоди від домашніх електростанцій. Навіть сам мер Києва Віталій Кличко звертався тоді до киян із закликами встановлювати електричні бойлери та переходити на альтернативні види опалення. І кредитна програма навіть була запроваджена, з того ж таки 2014 року - називалась "Теплі кредити". Результат був точно такий самий - в перші роки програма бойлеризації дала майже захмарні результати, а потім показники почали знижуватись, інформаційна накачка почала стихати, а десь з 2018 р. знову почалось тихе повернення до централізованого опалення - уже в формі так званого "децентралізованого опалення", яке насправді є все тим же ЦО, просто масштабованим до рівня районів (до речі, цілком європейський підхід - див. по ключовому слово district heating).

Знову ж таки пояснення надзвичайно просте: у товариша Кличко (пробачте, не втримався) вийшов типовий ранньоіндустріальний ринок. Звичайно, що вартість бойлерів, казанів та іншої опалювально-нагрівальної техніки не була аж настільки низькою, як китайські "дворові пічки", але вартість електрики була достатньо низькою, щоб зробити вартість входу на ринок прийнятною. Окремим фактором впливу стала критичність, так сказать, товару - без гарячої води побут стає складнішим, а без опалення взимку можна і взагалі не вижити. Тому споживач був змушений "купувати" навіть такий товар - адже підігріта у власному бойлері вода теж має свою ціну, вона просто відображається на додатковий обсяг спожитої електрики. Під час війни виявилось, що вартість "кустарного товару" ще й має приховану складову у вигляді гіперспоживання електрики (якщо вірити О. Семінському, нардепу і колишньому генеральному директору "Нафтогазвидобування", то у Києві встановлено близько 190 тис. бойлерів, і тільки вони споживають додатково 300 МВт електрики). Тож не дивно, що коли електрики стало не вистачати, виявилось, що ранньоіндустріальний ринок гарячої води і опалення більше попит задовольнити нездатний - а куплене людьми обладнання різко стало балластом (я уже мовчу, що їх купівля багатьох сильно вдарила по гаманцю - так що це ще й фактор фінансового виснаження громадян).

А час, який бойлерний кустарний ринок "купив" для країни - і за який можна було побудувати додаткові, більш надійні та ефективні потужності масового тепловиробництва (чи хоча б елементарно труби перекласти, щоб знизити енерговтрати) - було розтринькано в ноль. Потужностей не побудовано, а труби як були діряві і обвішані хомутами, так і залишились (будь-ласка, нінада доказувати - тільки вчора у мене у дворі вчергове ремонтували ту саму нещасну трубу, бо гарячої води у мене від початку літа нема через те, що труба стара і дірява, як друшляк). Ба більше - немає навіть внятної моделі ринку тепловиробництва і стратегії його розвитку.

Читайте також: Відключення стали тривалішими: у Міненерго пояснили, що відбувається, і коли світла стане більше

Зараз нам пропонують точно такий самий ранньоіндустріальний (кустарний) ринок генерації електрики. На це вказують наступні ознаки:

- задача забезпечити додаткову генерацію (чи хоча б накопичувальні потужності) покладається на населення. При цьому по замовчанню передбачається, що населення по-перше, десь знайде відповідні гроші (тут дається взнаки "помилка Фрідмана-Сакса", яка досі тяжіє над вітчизняними економістами - потім якось розберемо, це окрема тема). А по-друге, навіть якщо населення знову піднатужиться і викладе з своїх кишень рекомі 3-4 тис. дол. на додаткове домашнє обладнання (ви не забули, що воно нещодавно викладало гроші на таку саму програму закупівлі бойлерів?) - всю цю додаткову генерацію розподілить по мережі якісь "невидима рука";

- кредитні програми на генерацію розраховано на споживацький рівень. Тут необхідно пояснити, що навіть будинковий рівень (ОСББ, кондомініуми) - це все одно споживацький рівень. Бізнес-рівень - це рівень від 10 до 50 МВт (тобто, наприклад, ТРЦ Гуллівер замість "купувати" імпортну електрику мав би в підвальних приміщеннях встановити міні-електростанцію - це не фантастика, а реальна практика, потім ми будемо розбирати кілька яскравих прикладів). А промисловий починається із забезпечення електрикою района (до 300 МВт генерації). Так ось я щось не бачив програм, розрахованих хоча б на бізнесовий рівень, а за промисловий я уже тихенько мовчу. Зате я уже бачив бравурне повідомлення, що було видано перший пільговий кредит на 315 тис. грн. на 10 років під 0% - увага - пенсіонерці із Вінниці для встановлення сонячної електростанції для приватного будинку. Новина мене відверто пробила на сльозу - це ж які моцні пенсіонери завелись в моїй рідній Вінниці, здатні щороку викладати по 30 тис. грн. і щомісяця по 2,5 тис. тільки на обслуговування кредита (рівень пенсій всі ж знають?...);

- промислові виробники електрики прямо заявляють про свою нездатність оперативно розширити пропозицію на ринку і рекомендують громадянам розраховувати "самим на себе";

- розпочалась інформаційна кампанія домашньої генерації, в якій, зокрема, порівнюються "ціни кіловатта" таким чином, що для сонячної енергетики вона подається взагалі нульовою. Ми ще потім будемо розбирати детально види генерації - а зараз поки що занотуйте собі, що нульова ціна кіловатта буває лише при кошмарному перевиробництві електрики. Настільки кошмарному, що її нема куди подіти і треба срочно комусь впарити, інакше треба вирубати електростанцію, від чого компанія отримає значно більші збитки, ніж від "роздачі халявних слонів". Саме так і відбулось в 2016 році в Чілі - там, якщо хто не знає, розташована пустеля Атакама, де практично не буває опадів. Коли там розмістили сонячну електростанцію, виявилось, що вона генерує стільки електрики, що її нема куди подіти (вся енергетична потреба Чілі на піку не перевищує 2-3 ГВт щомісячно, включаючи промисловість) - і уряд Чілі почав роздавати її безкоштовно. От звідси і повзе легенда про безкоштовність сонячної електрики. Те саме стосується інших видів "домашньої генерації" - їх ціна штучно занижується до ціни лише палива (а ми не забудемо, що на паливо у нас акцизи постійно піднімають) і до певних ідеально-оптимальних умов. А це очевидна спроба створити ілюзію прийнятності вартості входу на ринок по тому ж принципу, що й в програмі бойлеризації, коли одним із визначальних факторів стала низька ціна електрики;

- оціночний період проблем із електрикою (насамперед різкого дефіциту та відключень) становить 2-3 роки. А це якраз та сама ультракоротка дистанція, на якій спрацьовує ранньоіндустріальний ринок.

А головне - я більше ніж упевнений, що нас очікує та сама ситуація, що й із центральним опаленням і гарячою водою. Ці 2-3 роки, які українській економіці "купить" ранньоіндустріальний кустарний ринок генерації - окей, уявимо на секунду, що всі зірки складуться і воно спрацює хоча б як додатковий стабілізуючий компонент - знову будуть розтринькані в ноль.

Тому що для того, щоб за цей додатковий час, куплений ціною чергового виснаження населення, на ринок змогли вийти виробники електрики хоча б бізнес-рівня і з'явились чіткі програми "під ключ" монтування електростанцій рівня ТРЦ чи завода-фабрики, необхідно мати внятну модель енергетичного ринку. Не розробляти протягом цього часу, а уже її мати "на вчора" - бо перед кризою електрогенерації у нас була точно така сама криза із теплогенерацією, а до того із газопостачанням. Відповідно, коли кустарний ринок генерації схлопнеться, криза не просто повернеться в ту саму точку, вона буде ще й підсилена нерозв'язаними наслідками попередніх.

І ця модель не може бути простою. Необхідно чітко визнати, що енергетичний ринок - частиною якого є ринок генерації та споживання електрики - є СКЛАДНИМ ринком. Який вимагає критеріїв балансування попиту і пропозиції, посилення зв'язності мережі (логістики доставки), менеджмента і диспетчеризації споживання, в тому числі й пікового, а також чіткого масштабування операційно-технологічних зон (у нас дуже багато говорять про децентралізовану генерацію - так ось без визначення і окреслення операційних зон вона неможлива в принципі). Такі ринки не є саморегулівними - в них немає ніякої "невидимої руки" - зате є подвійний контроль, науково-технічний та громадський. Я б додав іще політичний, в формі різноманітних ТСК, депутатського нагляду та інших інструментаріїв.

Читайте також: Чому вночі відключають світло і як складають графіки: 5 питань енергетикам

На побудову комплексної моделі я не претендую - але необхідно хоча б по мінімуму розібрати, з чого складається енергетичний ринок, як він функціонує, і як нам побудувати збалансовану, стійку індустріальну енергетичну систему (а в перспективі пост-індустріальну, в формі "смарт-мережі" - ми потім розбиратимемо її, і ви побачите, що це "над-далекий приціл" причому за умови системної роботи).

На щастя, в світі достатньо прикладів, щоб це було реалізовною, хоч і важкою задачею. З цього і почнемо наступного разу - причому почнемо із "сотворення світу", тобто, повернемось на сто років назад і розберемо, як ранньоіндустріальний ринок генерації на Заході став індустріальним. Зустрічей із Теслою не обіцяю, але в Нью-Йорк часів пару, джазу та арт-деко я вас майже офіційно запрошую...