«Дехто з читачів дорікавмені, що аргументація статті «Трынделпо-хохляцки - в тюрьму!..» не надаєтьсяна те, аби використовувати її «шляхомкопіпасту» власне… через мову викладу.Ну що ж, тримайте українською», - пишет блогер Алексей Кляшторный.

«1.Законопроект є нелегітимним в самійсвоїй основі. Його предмет — надзвичайноважливе мовне питання, яке є питаннямконституційного рівня і яке  томуповинне вирішуватись шляхом досягненнязагальнонаціонального консенсусу.Натомість розробка законопроектувідбувалась непрозоро, без участіпредставників як опозиційних політичнихсил, так і експертного середовища тавсіх зацікавлених структур громадянськогосуспільства. На відсутності у законопроектіадекватного консенсусного вирішенняпринципових питань державної мовноїполітики знов наголосила у своємувисновку від 2 грудня 2011 р. Венеціанськакомісія, закликавши українськихзаконодавців до «пошуку справедливогобалансу між захистом прав меншин, зодного боку, і збереженням державноїмови як інструменту інтеграціїсуспільства, з іншого» (п. 66).

2.Законопроект суперечить КонституціїУкраїни і створює механізм її підміниантиконституційним законом. Засадидержавної мовної політики і загальнийпорядок застосування мов в Українірегулюються Конституцією України таРішенням Конституційного суду Українивід 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 про офіційнетлумачення статті 10 КонституціїУкраїни.

Ст. 4 законопроектупідтверджує, що «основи державної мовноїполітики визначаються КонституцієюУкраїни», але водночас встановлює, щопісля його ухвалення порядок застосуваннямов визначатиметься «виключно цимЗаконом, з норм якого мають виходитиінші правові акти, що визначаютьособливості використання мов в різнихсферах суспільного життя». У практичномусенсі це означає підміну Конституції— законом, який усупереч статтям 10 та11 її розділу І «Загальні засади»встановлює нову модель мовної політикиУкраїни. Такий підхід є грубим порушеннямст. 156 Конституції України, яка передбачаєспеціальний порядок запровадженнябудь-яких змін да положень розділу ІКонституції України.

3. Законопроекткардинально ревізує конституційнізасади державної мовної політики іпідриває конституційний лад України. Його розділ І «Загальніположення» вводить у правове поле такі,не передбачені Конституцією, поняттяяк «регіональна мова або мова меншин»,«мовна група», «мовна меншина»,«регіональна мовна група», «регіон»,«рідна мова».

Водночас заключнийрозділ XI законопроекту «Перехідніположення» передбачає внесення докоріннихзмін до всього комплексу норм національногозаконодавства, що регулюють порядокзастосування мов на основі і відповіднодо ст. 10 Конституції України.

Запровадженняв Україні порядку застосування мов, щосуперечить ст. 10 і ст. 156 КонституціїУкраїни, є порушенням Основного Закону,яке, виходячи зі змісту згаданого РішенняКонституційного суду України від 12грудня 1999 р., слід кваліфікувати якзазіхання на засади конституційноголаду в Україні.

4. Законопроектгрунтується не на імперативних нормахКонституції України, а на свавільноінтерпретованих положеннях ЄвропейськоїХартії регіональних або міноритарнихмов.

У Хартії (у правильному і точномуперекладі з оригінальних автентичнихЇЇ текстів англійською і французькоюмовами) термін «регіональні абоміноритарні мови» складає єдине поняття,що охоплює ті чи інші мови, які традиційновикористовуються в межах певної територіїдержави і носіями яких є кількісно меншагрупа, ніж решта населення територіїцієї держави (стаття 1). Отже, в Хартіїйдеться лише про критерій меншоїпоширеності певної мови в певномурегіоні держави, а не про визнання занею офіційного правового статусу івстановлення порядку її використання.Відповідно, Хартія жодним чином незобов’язує і не уповноважує державузапроваджувати офіційний правовийстатус для тієї чи іншої мови.

Виходячиз того, що визнання статусу державної(офіційної) мови за будь-якою мовоюналежить виключно до компетенціїдержави, Хартія лише заохочує державидо вільного вибору перелічених в нійфакультативних рамкових заходів напідтримку використання тих «історичнихрегіональних або міноритарних мовЄвропи, декотрим з яких із плином часузагрожує зникнення». Причому преамбулаХартії передбачає, що «захист і підтримкарегіональних або міноритарних мов неповинні здійснюватись на шкоду офіційниммовам та необхідності вивчати їх».

5.Законопроект, усупереч вимогам принципівКонституції України та меті ЄвропейськоїХартії регіональних і міноритарнихмов, передбачає створення правовогомеханізму підриву статусу українськоїмови як державної (офіційної). Вінвстановлює у частині третій ст. 7довільний, не відомий ні Конституціїта законодавству України, ні Хартії чибудь-якому іншому міжнародно-правовомуакту, кількісний критерій «10 відсотківі більше носіїв регіональної мови, щопроживають на території, на якій поширенаця мова» як достатню підставу длявизнання тієї чи іншої мови регіональноюі такою, що підлягає обов’язковомувикористанню паралельно або навітьзамість української як державної(офіційної)у переважній більшості сфер суспільногожиття.

6. Законопроект, встановлюючизгаданий свавільно визначений відсотковийкритерій, створює передумови дляобов’язкового запровадження в Україніросійської мови – фактично в офіційномустатусі регіональної - не лише на рівнісела, селища, міста, району, області,Автономної Республіки Крим, а навітьщодо всіх індивідів. Адже частина 7ст. 7 передбачає: «У межах території, наякій поширена регіональна мова або моваменшини, що відповідає умовам частинитретьої цієї статті, здійснення заходівщодо розвитку, використання і захистурегіональної мови або мови меншини,передбачених цим Законом, є обов’язковимдля місцевих органів державної влади,органів місцевого самоврядування,об’єднань громадян, установ, організацій,підприємств, їх посадових і службовихосіб, а також громадян—суб’єктівпідприємницької діяльності та фізичнихосіб».

Саме в цьому полягає ідеологіяі мета законопроекту: він фактичноприрівнює російську мову до державної,забезпечуючи її обов’язкове використаннята подальше поширення на максимальновеликій території України за рахунокукраїнської та інших мов. 

7.Законопроект водночас закладає підвалинидля мовної фрагментації України і намісцевому рівні. Відповідно допідпункту другого частини третьої йогостатті 7 у конкретних ситуаціях рішеннящодо використання будь-якої мови якрегіональної може бути ухвалене місцевоюрадою навіть у випадках, коли «регіональнамовна група складає менше 10 відсотківнаселення відповідної території». Упрактичному плані це призведе довитіснення української мови з офіційноговжитку та публічного використання нелише на Сході, але й на Заході України.Такий підхід порушує припис ст. 92 (п. 4)Конституції України, відповідно доякого порядок застосування моввизначається виключно законамиУкраїни.

8. Законопроект лише декларуєпозитивне ставлення до українськоїмови як державної — в той час, як переважнабільшість його норм  спрямована напідрив її державного статусу і позиційу найважливіших сферах публічного ідержавного життя. Стаття 3 законопроекту,яка проголошує право кожного на мовнесамовизначення і вільне користуваннякожним у суспільному житті будь-якоюмовою створює підстави нехтуваннядержавною мовою тими, хто з огляду насвій офіційний статус зобов’язанийвживати українську мову при виконаннісвоїх службових функцій. Ні КонституціяУкраїни, ні міжнародно-правові: акти,що визначають стандарти захисту правлюдини включно з Рамковою конвенцієюРади Європи про захист національнихменшин та Європейською Хартієюрегіональних або міноритарних мов, невстановлюють принцип вільного мовногосамовизначення в сфері застосуваннядержавної мови. В практиці європейськихдержав такий принцип теж відсутній.Запровадження вільного мовногосамовизначення для всіх було б за своєюодіозністю аналогічним запровадженнюподаткового самовизначення.

9.Законопроект створює правове підґрунтядля продовження розпочатої Д. Табачником руйнації української системи освіти,в рамках якої формується національнаеліта.Запровадження статтею 20 законопроектупринципу вільного вибору мови навчання(та ще й «у будь-який час періоду навчання»)в специфічних умовах України практичноозначатиме відновлення тотальноїрусифікації всієї вертикалі освіти іперетворюватиме освітню систему кадрівдля Росії за рахунок державногобюджету.

10. Законопроект у разі йогоухвалення Верховною Радою потягне засобою значні видатки з державногобюджету. За підрахунками фахівців,витрати необхідні для його запровадженняв життя сягатимуть 50—60 млрд. гривень.

11.Ухвалення законопроекту ВерховноюРадою матиме катастрофічні для Українинаслідки. У найближчій перспективіінтенсифікується процес витісненняукраїнської мови з усіх найважливішихсфер суспільного життя, відбуватиметьсямаргіналізація української мови,виникатимуть конфлікти на мовномугрунті, посилюватиметься мовна ізоляціята відчуження регіонів України одинвід одного, що покладе початок «мовноїфедералізації» України та її дезінтеграціїяк держави.

12. Законопроект є не лишеспекулятивним політтехнологічнимінструментом нинішньої українськоївлади у ситуації чергових парламентськихвиборів, а й результатом виконання неюполітичного замовлення російськоївлади, яка здійснює безупинну гуманітарнуагресію проти України. Найголовнішоюскладовою цієї агресії є мовно-культурнавійна, остаточною стратегічною метоюякої є знищення української нації яксистемотвірного чинника незалежноїукраїнської державності.

Отже, ПЕРШІДВАНАДЦЯТЬ АРГУМЕНТІВ писав не особистоя, а великий колектив людей, у якомупровідну роль відігравали три «могилянські»професори: Володимир Василенко, ЛарисаМасенко та Володимир Панченко.

Зробленоце було між першим та другим читаннями– у спробі ЯКОСЬ ВПЛИНУТИ або ж достукатисьдо сумління «народних обранців» (ну, знаївною надією, що воно у них є).

ВСІВОНИ, як на мене, ДІЙСНІ і в якостіаргументів «для президента», томудозволяю собі переопублікувати їх тут,як один зі скромних 60-скількохсь«підписантів звернення» – з одним лишедодатковим (який додався, власне, 03липня, ПРИ ПРИЙНЯТТІ). Спробую сформулюватийого сам-один:

13. Законопроектприйнятий зі щонайбрутальнішимипорушеннями Регламенту Верховної Радита Конституції України: зокрема – безрозгляду та голосування внесенихнародними депутатами до другого читанняпропозицій. Таким чином порушено,зокрема, статтю 93 Конституції України,яка наділяє КОЖНОГО народного депутатаУкраїни законодавчою ініціативою;статтю 5, відповідно до якої влада вУкраїні здійснюється на основінародовладдя, а її узурпація недопускається, і статтю 19, згідно якоїоргани державної влади зобов’язанідіяти виключно у спосіб, що передбаченіКонституцією та законами.

Позбавившинародних депутатів України, які внесли,в порядку законодавчої ініціативи,понад дві тисячі пропозицій щодо зміничи доповнення даного законопроекту,права на розгляд їхніх законодавчихпропозицій, ті їхні колеги на чолі іззаступником голови Верховної РадиАдамом Мартинюком, які голосували зазаконопроект без розгляду поправок,позбавили їх, тим самим, і фактичноїможливості здійснювати свої передбаченіКонституцією повноваження в рамкахзаконодавчого процесу, а їхніх виборців– права на представництво їхніх інтересіву законодавчому процесі та реалізаціювищої державної влади через обранихними депутатів...», - сообщается в блоге.