Наш мозок — той ще маніпулятор. Поки ми думаємо, що час тече рівномірно, він займається активним монтажем, використовуючи дофамін як «ножиці» для нарізки життя на окремі глави, пише NV, інформує UAINFO.org.

Дослідники з Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі (UCLA) з’ясували: викид цього нейромедіатора в момент початку нової події змушує нас переоцінювати тривалість пережитого, розтягуючи спогади в часі.

Суть механізму криється у вентральній області покришки (VTA) — це крихітна ділянка середнього мозку, яка зазвичай асоціюється з винагородою. Але, як показало МРТ-сканування, VTA також «спалахує» щоразу, коли ми фіксуємо початок нової послідовності дій. Чим сильніше працює цей вузол нейронів, тим далі один від одного в нашій пам’яті розсуваються події. Це створює ілюзію, що між епізодами минуло значно більше часу, ніж було насправді.

Для перевірки цієї «дофамінової розтяжки» вчені взяли 32 волонтери. Учасники сортували зображення звичайних предметів, але їх постійно збивали з пантелику: через кожні вісім картинок змінювався звуковий тон у навушниках, рука, якою треба тиснути кнопку, та навіть вухо, у яке подавався сигнал. Це були штучні кордони між «главами» досвіду.

Результати виявилися показовими. Попри те, що часові інтервали між усіма картинками були ідентичними, волонтери були впевнені, що предмети з різних серій розділені величезними паузами. Оскільки інтенсивне кліпання очима вважається непрямим маркером викиду дофаміну, вчені відстежили цей зв’язок — ті, хто частіше кліпав під час зміни сигналів, сильніше «розтягували» час у своїх спогадах.

Ерін Морроу, провідна авторка дослідження, пояснює, що така неточність нашого внутрішнього годинника насправді корисна. Це еволюційний трюк: дофамін штучно збільшує дистанцію між подіями в пам’яті, щоб вони не злипалися в одну сіру масу. Це допомагає нам чітко розрізняти важливі епізоди та вчитися на новому досвіді.

Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube