Звісно, що самого лише Лінкявічюса замало для репрезентативної вибірки, й, виходячи тільки з його слів, не варто робити висновки щодо планів ЄС щодо України.

Перша засаднича помилка європейського істеблішменту полягала у сприйнятті Януковича як повноцінного і гідного довіри партнера для переговорів. Друга – ще більш фатальна – у тому, аби ставити знак рівняння між ним та країною, як це робить Лінкявічюс.

Україна як спільнота громадян, як зібрання тверезомислячих людей не робила жодного вибору на користь зближення з Росією. Навіть дивно, що цю тезу слід впроваджувати на тлі Євромайдану, одне з гасел якого – спеціально для єврогостей! – «Ukrainian government NO LONGER represents Ukrainians».

«Український уряд БІЛЬШЕ НЕ представляє (інтереси) українців». Й цим все сказано. Не до кінця інтегровану в Європу Україну викрали всупереч її власній волі. Не хочеться паралелей із Зевсом – Янукович, звісно, не Зевс, а звичайнісінький гопник. Такий собі межигірський наперсточник – не захисник потреб України. No longer!

…Над ситуацією, що склалася нині, можна довго рефлексувати. Можна займатись самобичуванням або шукати винних на стороні. Financial Times перекладає частину відповідальності на Європу – мовляв, було б не скупитися і знайти для Януковича 15 мільярдів, якими його звабив Путін.

Лех Валенса демонструє розчарованість українською опозицією. Rzeczpospolita наводить його слова про опозиційне середовище: «Я не бачу там вождя. Жодного потужного громадського руху, партії чи організації, здатної повалити владу». Валенса додає: «Україна не скине владу недемократичним шляхом, тому що навіть дефектна демократія є здобутком цього народу».

Отож, «дефектна» демократія, слабка опозиція, або недостатньо наполеглива Європа та непомірні амбіції Януковича, котрий понад усе прагне збереження влади, увійшли у клінч, вихдом з якого став провал євроінтеграції.

Це – факт, одначе минуле повинно мати над нами владу лише до тієї межі, котра сприяє осмисленню прорахунків та уникненню їх у майбутньому.

…Я щиро дивувався здивованим, після озвучення, 21 листопада заяви Азарова про згортання курсу на євроінтеграцію. Було зрозуміло, яке розчарування переживають ті, хто слідкував за розвитком подій у Києві, хто покинув столицю України, сумно констатуючи, що місію завершено. Та хіба не було очевидно, що ця місія нездійсненна від самого початку?

Я не берусь діагностувати це як наївність. А проте… Невже людина, яка щиро прагнула б у Європу, спочатку довела б власну державу до глибокої кризи, яку потім довелося розрулювати зусиллями багатьох країн та їхніх лідерів? Невже від самого початку євроемісарам не здавалось це алогічним?

Чи хтось справді вважав, що така людина, як Янукович, здатна визнати помилки і працювати над їх усуненням? Хай не в ім`я справедливості чи добра, а задля власних зисків, які полягали б у набутті ним слави євроінтегратора і підсиленні шансів на перевибори? В цьому випадку Януковича явно переоцінили.

Або недооцінили. Янукович лишився тим, ким був ще у роки, далекі від президентства. Від самого початку він готував Європі «кидок». Є такий прийом у «наперсточників» – тримати кульку між пальцями і вкидувати її, куди треба і коли треба.

Хоч я і свідомий того, що європолітики, які сідали за стіл переговорів з українським президентом, є дуже далекі від таких забав і такого глосарію. Зате тепер вся Європа в курсі, з ким вона має справу та за якими технологіями на Банковій «розводять лохів».

Свій перший закордонний візит на посаді президента він здійснив у Брюсель. Але не минуло й пари місяців, як Янукович уклав приснопам`ятні «харківські угоди». Це було у 2010-му.

У 2011-му він робив одночасно дві речі: говорив, що асоційоване членство в ЄС є вельми важливим для України і тут таки пропонував його відкласти, якщо Європа (sic!) до цього не готова. Два роки тому Янукович договорився до того, що його черговий візит до Брюселю було скасовано.

В 2012-му він їздив переважно на схід від Києва. В Індію, Катар, Йорданію, ОАЕ, Корею, Турцію, Туркменістан, Росію. Тоді ж без винятку фракції Європарламенту констатували «серйозні недоліки у незалежності судочинства» України. Наслідком стало те, що Янукович догрався до часткового бойкоту Євро-2012. Та, вочевидь, й цього було замало для прозріння.

І ось у 2013-му Європа знову сідає за стіл переговорів з тим, хто мало не став персоною нон-грата. Зараз, коли останні шори спали і мімікрію викрито, час замислитись над тим, що слід робити далі. Гадаю, почати варто з наступного.

Пункт перший. Європа мусить й надалі підтримувати Україну. Не асоціювати 46-мільйонну націю з корумпованим режимом. Не витирати нас з європейської мапи. Якщо європейці так довго боролись за Україну, роблячи ставку на порядність Януковича, то тепер вони мусять ще активніше боротися за Україну, шукаючи точку опори в простих українцях, які стоять на барикадах.

Пункт другий. Не припиняти тиск на цей режим. Януковичу слід відчути, що він – анахронізм, людина, яка віджила своє лідерство, поховала політичну кар`єру, мало не потягши в домовину й Україну. Якщо такі прості речі найкраще доходять через власну кишеню, через персональні санкції – їх слід вводити негайно.

Не «зависати» із санкціями на «стадії розгляду», як каже про це сенатор Джон МакКейн, не планувати їх лише в разі чергового розгону Майдану, як попереджає голова комітету іноземних справ ЄС Елмар Брок. І – головне! – не «купуватись» в енний раз на «м’якотілість» влади, буцімто проявлену як у амністії для «в’язнів Євромайдану», так і у звільненні кількох маріонеток, призначених відповідальними за застосування сили.

Санкції потрібні вже сьогодні. Точніше так: санкції потрібні вже вчора. Бо завтра може й не настати.

А відтак пункт третій, пов'язаний якраз із «завтра» та з майбутніми президентськими виборами. Увесь демократичний світ мусить взяти їх під свій контроль. Прислати потужний десант спостерігачів і не дати Януковичу повторитися. А у випадку, коли він робитиме спроби клонувати своє правління, не визнавати такі вибори.

Я не прошу робити за нас нашу роботу. Майбутнє України – в руках українців, а не німців, латишів чи поляків. Але все, що було зроблено дотепер, не має пропасти намарно. Та й Європа не зацікавлена у поглинанні України Росією, на поталу якій нас віддає Янукович.

Найцинічніше те, що після всього скоєного Янукович продовжує балачки про євроінтеграцію. Звідси пункт четвертий: із цією особою більше не сідати за жодні перемовини. І, нарешті, пункт п’ятий: Європі слід надалі звертати увагу не на інтеграційний режим, який сповідує влада, а на саму владу. Й виходячи з якості останньої, вести чи не вести з нею діалог.

Нинішня влада прогнила до останнього рубця. Та, що прийде у майбутньому, має бути цілковито іншою. Але для здобуття такої влади необхідно – зараз або ніколи – консолідувати усі зусилля. І Європі, і Україні, котра – попри все – була, є і буде її невід’ємною частиною.