Людське життя має сенс і повноту лише тоді, коли воно - живе, коли воно наповнене радістю осягнення світу, і щастям усвідомлення того, що ти наповнюєш весь світ собою. Це вимагає досягнення нового, постійного пошуку і безперервного навчання. Тому говорити про соціальну роль учителя легко. Тому бачити байдужих і безвідповідальних учителів - боляче. Тому захистити учителя - наш обов'язок.

Наша нація не загинула в духовних пустелях роз’єднання, можливо, тільки завдяки глибокій традиції вчителювання, поваги до освіти і носіїв знань. Кілька століть українці поставляли вчителів декільком європейським імперіям. Повага до цієї професії і врятувала і нас самих.

Разом зі свободою прийшов час особистої відповідальності. І тепер ми не маємо відмовлятися від великих традицій Петра Могили і Григорія Сковороди, але осмислити їх і прийняти на особистому рівні.

По суті, все дуже просто: учитель - це конструктор майбутнього. Його соціальний авторитет має бути беззаперечним. І це, до речі, не має відношення до зарплати. Це має відношення до соціального статусу. Суспільство, в якому звинувачення рядових вчителів в корупції стало для чиновників рутинною пропагандистською процедурою, - на шляху до моральної деградації, до мракобісся і ксенофобії.

Саме учитель формує домінуючу в суспільстві гуманітарну позицію. Учитель формує любов і повагу до своєї культури, як запоруку поваги і уваги до культури інших.

Директором нашої школи був Іван Іванович Койко, невисокий, повненький, з простодушним виразом обличчя і тихою неспішною мовою, в дешевому вічно пом'ятому сірому костюмі з районного універмагу - таким він нам і запам'ятався. Іван Іванович здавався смішною і розсіяною людиною, тому що був людиною доброю. Він не любив бути директором школи, проте любив дітей і білоруську мову. А ще білоруську літературу. І тому ми на уроках читали вірші. Безбожно перекручуючи слова і не замислюючись над сенсом. Іван Іванович спокійно поправляв нас тихим голосом.

Потім наші шляхи розійшлися, а ще через якийсь час я став збирати білоруські книги. Особисті дива відбуваються не відразу - мені було потрібно декілька років, щоб з тихого голосу добродушного учителя мені почулася чарівна музика білоруської мови.

Тепер я чую таку музику в усіх мовах світу. І носії іншої культури для мене, передусім - учні свого Івана Івановича - доброго учителя сільської школи в сірому піджаку. Тому я і не сприймаю оточуючих як ворогів…

Сучасний світ - це світ викликів, а наше життя вимагає активних відповідальних рішень. У будь-якому суспільстві саме учитель формує світогляд суспільства як цілого. У сучасному світі вчитель вчить сприймати світ як простір позитивних дій.

…Математику в нашому селищі вчили погано. Тому що це «нецікаво», «нудно» і «ніколи більше не згодиться». І тоді наша вчителька математики Ірина Чеславівна - висока породиста полька з високою зачіскою і в темному строгому костюмі, організувала математичний гурток. Там ми не вирішували ніяких завдань, не обговорювали, на моє глибоке розчарування теорему Ферма, але виходили в ліс або поле і із здивуванням виявляли, що весь світ пронизаний взаємозв'язками, які можна описати за допомогою числових відношень. Все можна порівняти і виміряти.

Одного разу ми сиділи на задньому дворі школи, під нежарким травневим сонцем і слухали рецепт варення з кульбабок. І я раптом зрозумів, що наука, те, що мені цікаве - це весь світ, все навкруги чекає моєї участі, все навкруги чекає саме мене. Наука - не вирішення абстрактних завдань в тиші лабораторії, а перевлаштування світу, весела гра зі Всесвітом.

Так досі я і живу з цим відчуттям. І доречи, неуспішних з математики у нас в школі більше не було.

І тепер, коли мені треба вирішити якусь суто математичну задачу, я завжди згадую Ірину Чеславівну і варення з кульбаб на задньому дворі нашої старої школи…

Але найголовніше - учитель не лише закладає напрям майбутнього розвитку - вказує шлях до горизонту, але і розставляє знаки на цьому шляху. Учитель формує уявлення про етичну компоненту громадянської місії, діючи в сукупності системи освіти і виховання, особистим прикладом і спираючись на підтримку сім'ї і суспільства.

Коли я виходжу зі свого дослідницького центру, я проходжу повз фонтан, який виготовив для Київської спілки водопостачання відомий інженер і промисловець Олексій Термен. При цьому я згадую не про роль Олексія Термена в розвитку пивоварної справи в Києві, не про його внесок у розвиток водопостачання і комунального опалювання, але про ще одного представника його роду, з яким мені довелося бути знайомим, - про відомого інженера, винахідника електроакустичних приладів - Льва Сергійовича Термена.

Ми, молоді студенти-фізики, впівголосу розповідали один одному, що літній асистент-демонстратор на нашому факультеті це насправді сам Лев Термен - 90-річний винахідник знаменитого терменвокса, електроакустик, розробник перших підслуховуючих пристроїв, перших безпілотників, один із засновників нелінійної акустики, багаторічний в'язень ГУЛАГу і сталінських «шарашек», людина, вітатися за руку з яким вважають за честь наші академіки.

Лев Сергійович Термен готував для нас лабораторну апаратуру, допомагав проводити експерименти, виганяв нас - безпорадних і безруких теоретиків з лабораторій, і був при цьому небагатослівний і доброзичливий. Його авторитет був величезний і незаперечний. На його стороні була історія науки і кривавий досвід історії країни. Ми захоплювалися ним, хоча так і не навчилися працювати руками.

Лев Термен. Париж, 1927 рік

Лев Термен не був нашим викладачем. Він був символом епохи великих звершень і відваги, символом подолання і служіння. Саме тому коли він, сивоволосий, з вітальним жестом руки, в м'якому «оксфордському» піджаку, вкочував візок з демонстраційним устаткуванням в аудиторію, студенти стоячи вітали його появу оплесками. Він не учив нас, але він був вчителем - він вказував напрям до горизонту…

Як і будь-який вчений, я можу довго розповідати про своїх вчителів. Це наша традиція - розмірковувати про те, що ми стоїмо на плечах гігантів. Але саме тому я і не стану цього робити: запорука розвитку науки якраз полягає в запереченні авторитетів, а не в тому, щоб прикривати свої недодумані думки, чужими іменами - цьому врешті-решт навчили мене мої вчителі. Але найголовніше - запорука виживання суспільства і ресурс його розвитку не в талановитих одинаках, а в сотнях тисяч учителів, яких шанують люди і люблять учні.

Ось вже декілька років у вересні я входжу в університетську аудиторію і дивлюся на студентів, які прийшли на мій курс. Я намагаюся зрозуміти, чому ми можемо навчити один одного, що вони принесли з собою, і що візьмуть йдучи. Звичайно, я знаю, про що я можу їм розповісти. А ще я знаю, чому я можу їх навчити, показати те важливе, без чого не можна стати вченим. І ось за це знання я і вдячний своїм вчителям. За розуміння важливості відповідальності, інтелектуальної чесності, безкомпромісності і безжальності до себе, за повагу до знання і уміння безперервно вчитися. Без цього не можна стати вченим. А без поваги до людей, без почуття справедливості, гуманності і милосердя не можна їм залишатися. Втім, як не можна без цього бути і просто людиною.