У першокурсників факультету журналістики університету я викладаю «теорії масових комунікацій», дисципліну, яка вводить у світ професійного порозуміння, творчого контакту автора і читача, журналіста й радіослухача, телеглядача, користувача Інтернет мережі.  Вмінню подавати факт креативне, з позиції найкращого його сприйняття комунікантом.

У передостанній день листопада я й кажу своїм юним друзям: теорія, мовляв, теорією, а нумо, готуючись до іспиту напередодні нового року, напишіть письмову роботу, бо ж вам насамперед треба навчитися мислити на папері. Справжній журналіст лише той, хто дружить із логікою викладу своїх думок, оригінально мислить, уміє дібрати влучні, справедливі слова, запалює вогонь душі читачів влучними виразами й образами. А тема пропонувалася напіввільна: «Технології впливу на маси в період протиборств».

Минулий грудень ви знаєте яким видався в Україні. Почався він о 4-ій 08 30 листопада, коли озвірілі бандити у формі «космонавтів» побили на Майдані Незалежності квітучу нашу юнь, яка вийшла протестувати проти бовдурів, котрі на догоду Путіну і Москві плюнули в душу всьому українському народові, і, насамперед, таким як оці студенти хлопцям й дівчатам, яким будувати Завтра. Зірвали стоп-кран, загальмували просування України до Європейського союзу. Кличуть нас усіх назад – у дрімучий тайожний союз, у підвали .радянсько-кагебістського паскудства…

Далі було 1 грудня з побиттям журналістів, 11-е – з несамовитим і безпардонним штурмом барикад Майдану, відчайдушним опором цьому насиллю і бешкету з боку повстанців та героїчних киян…

Мої юні друзі іноді пропускали заняття, бо, як виявилося, чергували на Майдані, бігали на прес-конференції у будинок профспілок, іще кудись там. Вони жили тим, від чого страждала, проти чого з усіх сил  боролася вся наша горда, принижена бузувірами Україна. Чув, як хлопці казали поміж собою, що похрипли, виконуючи на Майдані славень гімн України. Коли й упоряджали мою  письмову роботу – не знаю. Але якось я приніс додому понад два десятки творів, і сів читати.

Коли зліва на столі виріс стосик із семи, чи восьми опрацьованих робіт, я враз відчув, як все моє єство зашарілося від внутрішнього вогню. Мені стало соромно від того, що пригадав, як даючи завдання студентам, я застеріг їх від можливого списування, копіювання робіт. Як же ж я міг так погано подумати про них? Те що читав - це були такі довірливі одкровення, така відвертість, прямодушність і щирість, від якої раз по раз забивало дух. Як я так міг помилитися в них?

Що далі читав, усе більше набирався гордості, достоїнства. Боже, які ж вони патріоти!  Зовсім іще діти - по сімнадцять – вісімнадцять літ, а вже, здається, готові йти на бій проти корумпованої влади, самодурів у мундирах, тих, хто намагається відібрати у них європейське майбутнє. Хто тужиться перетворити Україну в поліцейську радянську республіку, скиглить за скинутим із постаменту кривавим Леніним. Вони люди з іншої, прогресивної планети. В них інші, значно вищі ідеали і вожді…

Ось рядки із роботи Валерії Роздабарової: «Я пишаюся, горджуся тим, що у нас є такі люди, як українська співачка Руслана. Коли »Беркут« тисячною ордою проламувався крізь барикади, Руслана, зібравши довкруги сцени Майдану жінок і стариків, співала гімн України. Раз, вдруге, втретє… вдесяте. І чоловіки, які з останніх сил стримували натиск орави озвірілих »космонавтів« на дальніх і ближніх підступах до Майдану, теж співали, шепотіли слова: »Ще не вмерла України ні слава, ні воля…« Так, мабуть, ворогів зустрічали молоді наші хлопці під Крутами. І такими були їхні останні слова…»

А це вже пише Аня Мурашко: «Мені просто цікаво було дізнатися, що могли б заспівати на антимайдані ті, кого під загрозою звільнення з роботи звезли з півдня і сходу України на так звану підтримку глави держави до Маріїнського парку, так, як це роблять на ЄвроМайдані, майже щогодини величаво виконуючи гімн моєї держави. Знайомі мені пояснили. Там співають пісні громадянської війни і часів другої світової: »По долинам и по взгорьям…«, а також »Вставай страна огромная«. І не дивно. Гімн України їм, як не дивно, поперек горла. Вони ж здебільшого українофоби, на жаль. Не співати ж їм »Соює нерушимый республик свободных сплотила навеки великая русь…« Повна ганьба! І сказати на виправдання нічого…»

А це вже робота Юлії  Нечитайло, приїхала на навчання із Ватутіного Черкаської області: «Майдан у Києві, це як Ватикан у Римі. Маленька країна у великому місті. Маленька країна з великими амбіціями. Тут панують свої закони і правила доброти, порядності, взаєморозуміння і взаємоповаги. І якби в нашій країні все так відбувалося злагоджено, як тут, якби кожен допомагав один одному так, як тут, то це була б найкраща країна в світі. Чи не так?»

Погодьтесь, що так влучно ще не сказав ніхто. Оригінально і справдливо. Запамятайте це прізвище...

Ось яка вона нинішня, ще зовсім зелена, підростаюча журналістська юнь. До глибини душі українська, патріотична. Загострена на свою незалежну, суверенну державу. З якою нищівною ненавистю і люттю пишуть студенти про експансію українського інформаційного простору кремлівськими яструбами під крилом нового медіа вождя Дмітрія Кісільова.  Немає ніякого сумніву в тому, що ці молоді люди, які народилися в новій українській Україні зуміють відстояти нашу національну гордість і славу… Хоч треба визнати, здали ми тут аж занадто багато позицій…

Похваливши студентів за їхні роботи, я знайшов папку, і, поклавши до неї  рукописи письмової роботи, на обкладинці крупними літерами вивів: «Відкрити при захисті диплому».

Справді, хочу роздати їхні твори аж при отримані фаху. Цікаво, якими тоді стануть вони самі, і якою буде наша рідна Україна…