"Убий в собі менеджера, якщо хочеш досягти змін в країні!
Почни говорити про смисл того, що ти робиш на Майдані!"
Сергій Дацюк

Я тут під Новий рік начитався усіляких одкровень доморощених стратегів, які, сидячи біля затишних камінів, полюбляють розводитися про підводні течії, світове закулісся і впливи кланів. Дивно, серед цих персонажів є й такі, кого донедавна вважали «тіньовими» архітекторами тієї ж таки «помаранчевої революції». Принаймні, вони за нагоди напускали достатньо туману, явно перебільшуючи роль власних персон у Майдані версії 1.0.
Так от ці люди досі – на третьому місяці вагітності України революцією, - досі не втямили глибинних сенсів того, що відбувається насправді. Вони щось щебечуть про стратегії Путіна, Януковича, Америки, Європи, висновують зі своїх припущень чудернацькі рефлексії.
Я, звісно, не заперечуватиму опосередкованої ролі перелічених осіб та країн у тому, що відбувається. Але мені дивно чому... Чому до голови цих, просунутих і гейби досвідчених експертів не приходить ще одна – кардинальна у нашому випадку гіпотеза? Думка про стратегію самоідентифікації України і українців? Чому вони відкидають, як нереальну, як, у принципі, нелегітимну, стратегію реалізації плану україноцентризму?

Так, звісно, Путін і К не проти з’їсти Україну. Чайними ложечками, бо цілою не вийде – подавляться. Розмаїті стратегії «нео-СРСР», «Русскаго міра» відомі. Нині до цього переліку наші знавці додали ще й проект такого собі віртуально актуалізованого «Варшавського пакту». Вони не забувають згадувати про не менш віртуальні, як на мене, перемоги ВВП новочасся – Сноуден, Сирія, тепер Україна. Але, даруйте, панове, я цілковито переконаний у тому, що ці локальні сутички і уявні перемоги (медійні за формою) перебувають десь на периферії свідомості пересічного росіянина, американця, а тим паче українця. Тим паче, утаємничені, наприклад, Станіслав Бєлковскій, стверджують, що «найголовніша помилка – це сприймати Путіна стратегом. Думати, що він міркує категоріями епох і/або десятиліть. Ні, Путін не знає, що буде через кілька месяців. Путін за психотипом тактик, а не стратег».
Ідея Вашингтона теж більш-менш втямлива – битва за Україну для США – це, перш за все, стратегія самоствердження, самопереконання у власній величі і спроможності надалі виконувати роль світового арбітра. Це, зрештою, стратегія східної противаги альянсові ФРН та Франції в Європі, причому під американською парасолькою.

А тепер – до України. Власне, міркування про неї – Неньку – зводяться у наших аналітиків до стратегії Януковича, а саме – збереження ним влади. Таке, без сумніву, присутня, але воно є лише сегментом велетенського процесу самоідентифікації України та українців.
Причому ця самоідентифікація множинна, складна, мозаїчна, та водночас цілісна. Янукович прагне самодентифікації з Україною і, навпаки, України із власною персоною як правитель (диктатор, монарх, директор тощо, ролі тут не важливі). Для виконання програми-максимум у нього доволі широке поле маневру. Він може говорити з Путіним, МакКейном, Меркель, торгуватися з ними, досягати консенсусу чи навпаки, ув’язуватися у тактичні клінчі etc. Але, через особливості свого психотипу, він не здатен розмовляти з власним народом. І тут, послуговуючись сленгом оточення нашого гаранта, приходить «облом».

Люди, які вийшли на Майдан, воюють не «проти» злих намірів Кремля чи «за» альтруїстичні плани Вашингтона. Вони теж (можливо, інстинктивно, але, здається, акурат свідомо) уособлюють стратегію самоідентифікації. Але, на противагу Януковичевій, ця самоідентифікація первинно заточена під майбутнє кожного із протестантів. І, звісно, у цьому майбутньому немає і не може бути місця правителям, які брешуть, б’ють, грабують і принижують посполитих. Один із героїв проекту «Вавилон’2013» так і сказав: «Я ладен обв’язати себе гранатами і піти на Кабмін, якщо вони ще раз піднімуть руку на наших дітей. А вони кажуть, що у нас немає камікадзе...».
Тобто, як на мене, «виконроби» революції прагнуть бачити Україну в собі, рівно ж і себе в Україні як громадяни. Без огляду на те, яку віру сповідують, якою мовою послуговуються в побуті, ліві вони чи праві в політиці, високоосвічені ІТ-ішники чи мийники дорогих автівок. І інші стратегії – путінська, американська, ба навіть ЄС-івська, їм, відверто кажучи, по барабану.

Отже, маємо конфлікт стратегії самоідентифікацій всередині одного україноцентричного процесу. Тому він такий драматичний, напружений і непередбачуваний, бо, знано, найжорстокішою є внутрішньовидова боротьба. Зате – і найпродуктивнішою, бо дає у висліді досконалу, відшліфовану, самодостатню і головне придатну для всіх річ. У нашому випадку – вільну країну вільних громадян.
А інші стратегії – для книжників. Хай тішать себе ілюзіями.