А знаєте, мені здається, що Захід любитиме росіян після цієї олімпіади ще більше. Те, що вони твіттять унітази, постять оранжеву воду і вирвані дверні ручки, ні про що не свідчить. Уже на наступний день вони спишуть усе на «широкую русскую душу». І далі буде симфонія. Втім, як бувало завжди. 

Те, що європейцям і американцям Кафка, росіянам – життя. Абсурд – невід'ємний елемент локального колориту. Два унітази в одному туалеті? А чому б і ні, зрештою? Захотів – сходив в один. Захотів – пішов у другий. В один сходив, у другий – пішов. Мали бути унітази з біде. Біде не пропустили на турецько-грузинському кордоні. Довелося затуляти дірки в підлогах унітазами... Та тут скільки завгодно може бути причин... Зате вражень у людей багато вже сьогодні. Хоча відкриття олімпіади лише завтра. Аби всі живі додому повернулись. Поганого піару не буває і нікому соромно не стане. 51 мільярд доларів. А ще 2018 року футбольний Мундіаль. Там уже буде, здається, шість міст. І є шанс, що на турецько-грузинському кордоні можуть не пропустити вже унітази.

Однак менше з тим. Наше життя зараз набагато забавніше за сочинську сантехніку.

Тому ми з вами, шановні українці, зі своїм «екстремізмом» і «Правим сектором» цьому Заходові, як кістка в горлі. 

Чому? Тому що, з одного боку, нам не знайдено ще в їхніх реєстрах потрібної шухлядки, а з другого, спостерігаючи за нашим відчайдушним зривом, вони бачать своє минуле – своє горде середньовіччя, ландскнехтів, вікінґів та інших героїчних мумітролів і астеріксів – але знають, що вже ніколи не зможуть до нього повернутися. 

Думаю, наш потяг до свободи їх лякає більше, ніж наше бажання жити в демократії та європейських цінностях. Бо вони здогадуються, що силою обставин ми ці європейські цінності сприймаємо у свій спосіб. Нас розуміють лише ще не до кінця бюрократизовані й онуднені поляки й литовці, в яких збереглися якісь залишки старолитовського й сарматського духу і ненависть до Радянського Союзу.

О, до речі, наша сьогоднішня бунтівна Україна, по суті, обмежується колишнім східним кордоном Першої Речі Посполитої. Я вам більше скажу: вона майже цілком збігається з межею осілості євреїв. Погляньте на мапу наших протестів. Вона майже один в один збігається з мапою розселення євреїв у Російській імперії і обмежується східним кордоном Першої Речі Посполитої. Тоді, як і тепер, далі на схід починалися тітушки. 

Чи можна зробити з цього якийсь висновок? Я думаю, можна. Один. Несміливий. Українці формувалися в атмосфері постійного, щоденного контакту з кількома етнічними стихіями. Разом із фобіями ми набралися того, що можна було б назвати співпричетністю. Попри все негативне – взаємні образи, насильство і ворожнечу – ми тривалий час існували разом із поляками і євреями, які у містах використовували Маґдебурзьке право. Ми знали структуру європейського життя, бачили її на ринкових площах міст і навіть брали несміливу участь у її формуванні. Бо тоді це були чіткі та зрозумілі правила.

Ми – гречкосії і козаки – водночас і були в Європі, і примруженим оком спостерігали за нею. Тому сьогодні, коли ми їм кричимо «Агов, браття, допоможіть!», ми немовби звертаємося до якоїсь потойбічно-міфічної Європи Ягайла і Вітовта, яка нібито була своя і ми нібито були нею, а насправді вже вона – паперовий Брюссель.

Отже, свобода українців – така ж глибока й бездонна, як і їхня самотність. А тому в цей конкретний історичний момент нас ніхто в цілому світі, крім євреїв, зрозуміти не здатен. І коли я чую про антисемітизм українців, мені хочеться сміятись. Бо антисеміт в нашій ситуації – це автоматично українофоб. Як можна ненавидіти своє відображення?

Різниця ж між нами також трагічна. Євреї мають Землю Обітовану, куди можуть повернутися зі свого галуту, а українці – ні. Якщо не враховувати Канаду, звісно. Вона єдина запровадила санкції.

Останній абзац, утім, як і всі інші, був жартівливим.