Виходячи з метро на Майдані Незалежності, одразу потрапляєш у інший світ, у іншу країну. Усі анекдоти про те, що тут вітаються, ввічливо звертаються до тебе, перепрошують, коли не зручно, – все це правда. Навіть попри те, що після вибуху у Будинку профспілок охорона на Майдані посилено почала стежити за людьми, вишукувати провокаторів.

Так, підійшовши до одного з пропускних пунктів, нас попросили не знімати та видалити фотографії, адже цей пункт – стратегічний об’єкт Майдану. Що охороняє цей об’єкт і наскільки він стратегічний – активістам видніше. Адже коли ти на Майдані, тут діють інші правила, яким ти маєш підпорядковуватись.

Життя Майдану нічим не відрізняється від життя невеликих міст. Це місто у місті, свій Ватикан у українському Римі-Києві. Тут є свої священики, свої захисники, свої турботливі жінки.

- Дівчата, гаряче молоко!, - кричить жіночка біля барикади на Грушевського.

- Несіть туди хлопцям, - відповідає  інша. – Будеш, Гарік, тепле молоко?

Гарік-охоронець барикади погоджується. Він одягнений у все чорне, і руки його теж чорні від гарі. Жіночка подає Гаріку біле молоко, і він із задоволенням наливає собі в кухоль. Таке видовище варте найкращих кінематографістів або літераторів.

Дивлячись на все це, ніколи не подумаєш, що декілька тижнів тому тут лунали постріли та текла кров.

«На Грушевського воюють не екстремісти, а нормальні чоловіки»,  - запевняє плакат, що висить на барикаді. Усі ці «нормальні чоловіки» - це цей Гарік та його колеги, які мають свої родини і прагнуть кращого життя для себе та своїх сімей.

«НАС ЗІГРІВАЄ БОЖИЙ ДУХ»

«Скільки я тут? По днях чи по тижнях? Я не можу сказати, з якого я числа, я збився зі счоту (вимова збережена, - доп.авт.). Навіть не знаю, який сьогодні день. Здається, неділя, адже в неділю дуже багато людей – туристів. Я тут, бо я за справедливість. Я хочу, щоб куди я не прийшов, мене чули, і розмовляли зі мною. Я тут заради себе і заради своїх дітей. Я хочу щоб була якась правда на світі. Трохи…», - розповідає охоронець барикади Юрій. Він народився на Заході, але не хотів би зазначати своє місце проживання, адже на Майдані і так кажуть, що тут переважно західники, хоча так не є.

«Я не боюся. Там, де я родився, смерть дуже поважають.  Мене заїдає те, якою є різниця між Україною та Заходом. Коли з-за кордону приїжджає мій брат, то каже: Ти ж їси два рази на рік – на Пасху та на Різдво. Коли він приходить до сільради і питає, які закони діють, йому пояснюють, а що пояснюють нам?», - додає він.

«Я думаю, що це закінчиться не скоро. Сили в нас хватає (мова збережена, - доп.автора), ми не устаємо. Мене підходили та питали: як ви тут грієтесь? Нас Божий дух зігріває», - каже Юрій.

 «МЕНІ ЗАРАЗ РОБОТА НЕ ВАЖЛИВА, МЕНІ ВАЖЛИВО БУТИ ТУТ»

Біля барикади у вогнища гріється черговий лікар Тетяна з Чернігова. На Грушевського вона перебуває з 19 січня і постійно чергує на барикадах.

- Я прийшла боротись за свою рідну Україну. Я сама з Чернігова. Раніше працювала лікарем у Чорнобилі. У мене збільшена щитовидна залоза, адже там зона відчуження, і працювати з такими захворюваннями не можна, потрібно лікуватись. Але що я зроблю? Мені зараз робота не важлива, мені важливо зараз бути тут, на Грушевського. У мене є доросла донька. Вона киянка, працює, приїжджає мене навідувати. Переживає. Каже: Мама, їдь додому, ти в мене одна. Але що я можу зробити?

Зараз працювати не важко, адже зараз перемир’я. Люди звертаються з бронхітами, застудами. Але тоді… Тоді було складно, особливо, коли вибухають світлошумові гранати. По-перше, не можна вмикати ліхтарик, адже в медиків стріляють. А тому ти йдеш майже наосліп, бо тобі потрібно витягнути людину. Страх? Останнім часом страху немає. Ти думаєш тільки про те, як допомогти людині, яка зараз страждає. Під час обстрілів, ми ховались за колонами та виводили людей. У цьому нам допомагають волонтери. Це ті люди, які під час активних дій допомагають виводити людей з «вогню», тому що в таких умовах не можна зробити перев’язку. Це нереально. Саме тому на Грушевського два оперативних медпункти.

За словами Тетяни вибух у Будинку профспілок – це провокація.

«Справа у тому, що коли несуть медикаменти, дивляться зверху пакета, що там – а зверху ліки, то й пропускають. А знизу може бути все що завгодно. Тому й змогли пронести щось внизу є. Усе постійно потрібно перевіряти, адже провокаторів багато. Дуже шкода тих людей, які постраждали», - зазначає вона.

«Ми сподіваємось на перемогу, і що ми досягнемо свого. Ви подивіться, це не Київ повстав, вся Україна встала. Попри те, що відбувається придушення, люди виходять на вулиці. Але як кажуть: лід пішов… Ми будемо стояти до кінця, яким би він не був. Українці терплячі, але якщо вже вони повстали, то це на довго і до кінця», - додає вона.

«ЗАРАЗ ВІДБУВАЄТЬСЯ ВЕЛИКА ІСТОРІЯ, ХТО ЇЇ НЕ БАЧИТЬ - СЛІПИЙ»

Трохи неподалеку біля входу у стадіон «Динамо» харківський художник Сергій пише свою історію. Він – яскравий приклад ще одної «байки» про Майдан: кожен учасник дій – це людина з двома освітами та хорошим знанням іноземної.

- Я малюю все життя. У мене дві освіти. За першою я – художник-живописець, за другою – каліграфіст, працював книжковим художником. Маю посвідчення журналіста. Був художнім редактором у видавництві.

Зараз твориться велика історія, хто її не бачить – той сліпий. Тому все потрібно фіксувати: текстами, картинами, фотографіями. Я дуже позитивно ставлюся до того, що тут працюють художники. Правильно роблять, що творять. Адже вони відбивають історію за допомогою пензля та фарби, своєю поведінкою. Ви знаєте, якщо людина вже перебуває тут, то вона із себе щось представляє: думає, мріє і прагне до більшого.

Я на Майдані вже давно. У суботу завершив першу роботу. На ній так само зображено стадіон, але з іншого боку. Сьогодні спробую доробити другу. Потім планую намалювати Музей українського мистецтва з барикадами. У мене був план зробити шість полотен, але я думаю, що вийде з десяток картин – оце мій план мінімум.

Як називається картина? (замислюється). «Кінець однієї епохи, початок другої», або «Весна на Грушевського» (сміється).

Ви знаєте, якби я тут був під час активних дій, я б теж кидав гранати. Ви думаєте я б малював? (сміється). Ви пам’ятаєте, був такий хороший поет Федеріко Гарсіа Лорка? Він написав такі рядки:

Деревья,

на землю из сини небес

пали вы стрелами грозными,

Кем же были пославшие вас исполины?

Может быть, звездами?

Ваша музыка — музыка птичьей души,

божьего взора

и страсти горней.

Деревья,

сердце мое в земле

узнают ли ваши суровые корни?

Лорка - геніальна особистість. Але коли в Іспанії почалась війна, він взяв зброю і загинув на війні. Йому було 27 років. Питання в чому: є категорія людей, які тут ніколи не будуть, а є ті, які готові душу та тіло віддати за свою країну. От вам приклад: у моєї дружини є сестра, яка вподобала собі людину з Луганська, який набагато старший за неї. Вона сказала йому: Слухай, пішли на Грушевського. А він їй відповів: Іро, так там же страшно. І вона на другий день вже з ним не зустрілась (сміється).

Для нинішньої влади вся Україна в зоні ризику. Будь-яка людина, яка тут живе, вже перебуває в цій царині. І тільки тоді, коли ми змінимо наші цінності на людські, ми зможемо побудувати іншу країну.

Поруч із художником – пензлі і альбом його робіт. Книга дуже важка, щоб її тримати у руках, потрібні чималі сили. Але коли відкриваєш альбом, розумієш і душу художника, і його громадянську позицію, адже в альбомі роботи ще з 2004 року, революційні, в’їдливі.

«Подивіться: ось картина українських степів, а це «червоні» горобці, які видовбують з української державності самосвідомість», - коментує автор свою роботу.

«Я МРІЮ ПРО ТОЙ ЧАС, КОЛИ ПЕРЕСТАНУ МАЛЮВАТИ ЯНУКОВИЧА»

Такі ж гострі й малюнки архітектора-карикатуриста Олега Смаля, який нещодавно вивісив свої роботи на Хрещатику. Зараз його виставка налічує близько 40 карикатур, але щодня експозиція поповнюється свіжими малюнками. Серед робіт – ті, які були зроблені ще в 2006 році (Янукович, який залазить у імперські шорти Путіна, - доп. автора), найсвіжіші, які автор ще не встиг надрукувати, висять у самому кінці, загорнуті в офісні файли).

- Я не можу сказати у своєму випадку слово «надихає». Останні 25 років я малюю кожен божий день. Здебільшого це карикатури на політичну тематику.

За освітою я архітектор і завжди працював у цій сфері. І зараз продовжую цим займатись. Так само малюю для видань, але останнім часом це стало нерентабельно. До речі, одну з моїх робіт нещодавно зняли з друку через «моральні принципи». Газета вже пішла у друк, але в останній момент її зняли.

Газети не дуже люблять такий жанр малюнку. Жанр карикатури обрав випадково. Мабуть, можна сказати, що це вийшло історично, адже ще в університеті я почав малювати шаржі на своїх викладачів під час лекцій з наукового комунізму.

Свої картини я не продаю, адже якщо почну це робити, то виставки не буде. Та й навіщо? Адже тут їх може подивитись якомога більше осіб. Мені цікаво бачити реакцію людей, спілкуватись з ними. Деякі дякують, деякі жахаються, хтось зітхає. Але в принципі атмосфера хороша.

Ви знаєте, коли мене питають, скільки у вас сил і як довго це ще буде відбуватись, я завжди цитую Герцена: «Мы вовсе не врачи, мы - боль». І тому, я не можу робити прогнози, я вмію рефлексувати. Але мені дуже хочеться, щоб одного разу я перестав малювати цього персонажа. І щоб це сталося найближчим часом.

«ХОЧУ ВІЛЬНО ДИХАТИ»

Про свої мрії розповідає і Сергій. Він так само, як і попередні наші герої, має дві освіти (до людей ми підходили випадково, що свідчить про підтвердження стереотипу про типового майданівця). За першою він – будівельник, за другою – режисер. «Якщо чесно, то я приходжу сюди кожної ночі, адже вдень я працюю. Сьогодні прийшов на Віче. Мене змушує сюди повертатись те, що я хочу жити в нормальній стабільній країні, з людськими умовами та цінностями, в якій права людини, свобода мирних зібрань будуть стояти на першому місці. Де, якщо ти захочеш поїхати з друзями на пікнік на 10 автомобілях, тобі ніхто не заборонить це зробити. Я хочу щоб права виконувались. Я хочу вільно дихати», - розповідає він.

На Майдані Сергій фотографує, але робить це для себе, аби написати власну історію.  Те, що відбувається зараз коментує: «Можливо, це мовчання, яке відбувається зараз, це затишшя перед бурею. Але, можливо, це дійсно поліпшення ситуації. Та ми зможемо про це дізнатись вже згодом».

«САМЕ ТОМУ, ЩО В МЕНЕ Є ДІТИ, Я ТУТ»

Зовсім типово є й те, що на Майдан приходять молоді мами. Навіть попри те, що нещодавно відбулась провокація, внаслідок якої постраждали люди, вони продовжують відвідувати заходи на Майдані. Саме такою є Ганна з Києва, молода мама, журналіст. Вона розповідає, що тут для неї та її дітей найбільш безпечне місце у країні.

«Саме тому що в мене є діти, я сюди й приходжу. Мені є про кого думати. Я від багатьох людей чую: а тобі не страшно? Ні, мені на Майдані не страшно. Страшно вдома. А тут відчуваєш себе у безпеці. На Майдані я з 23 листопада. Місяць тому я народила дитину, і кілька народних зборів простила, але тепер на ювілейне я мала прийти», - розповідає вона.

Усі ці люди, які приходять з близькими та рідними, друзями та сусідами – всі вони засвідчують: люди хочуть бути почутими. Для них має бути місце висловлюватись, говорити, вирішувати. Це так зване «третє місце», куди можна прийти, з роботи та з дому, і відчути себе громадянином. Де можна знайти рідних за духом людей, вчитись та розвиватись. В Україні такої інфраструктури вже давно немає, куди можна було б відпочивати та вчитись одночасно. А знівельовані демократичні принципи, коли людина не впевнена у тому, чи зарахували її голос на виборах чи ні, ще більше загострюють цю ситуацію.

На Майдані справді спокійно та тихо. Люті морози закінчились і відчувається подих весни. Та чи справжня це відлига? Чи політична?

Виходячи з території, бачиш чисельні лотки з сувенірною продукцію. Здається, Андріївський частково переїхав сюди. Кожен намагається комерціалізувати Майдан і перетворити його на туристичне місце. Зрештою, тут кожен за те, щоб йому та його сусіду жилося добре. А туризм – нехай це залишається для іноземців, які останнім часом приїжджають сюди частіше.

Фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»