Сьогодні День Незалежності.З самого ранку і до пізньої ночі з екранівтелевізорів, радіоефірів, гучномовців,газетних та інтернет-шпальт на насвиллється несамовитий потік привітаньта пафосних слів. Для когось свято вцьому році буде з дещо сумним присмаком,для когось, навпаки, більш радісним (всеж таки, три вихідних поспіль). Тим неменш, ми всі разом – що нажаль рідкотрапляється в нашій країні – вирішили,що це Свято.

Втім, за моїмиспостереженнями, з кожним роком всеменше й менше людей замислюються надтим, від чого саме ми стали незалежними.Зазвичай ця тема викликає бурхливідискусії з пригадуванням гніту КПРС,окупаційного режиму Радянського союзутощо.

Але давайте подивимосьправді в очі. Всі ці сентенції – лишеформа. Така ж яскрава як і національнавалюта, державні кордони та власнізбройні сили. Звичайно, це важливі інеобхідні передумови для незалежності.Але як показали останні роки, длясправжньої незалежності їх недостатньо.

Нажаль, попри проголошенуНезалежність, більшість українцівпродовжують жити в культурному тамовному просторі минулого. Я б не хотівзараз торкатися теми незалежності вполітичному аспекті. Стосунки міждержавами і їх лідерами – це явищатимчасові. Підвалинами справжньоїнезалежності є не те, чого хоче та чиінша політична сила, а те, ким відчуваєсебе більшість людей в країні.

Так от більшість в нашійкраїні досі живе в стереотипах,продиктованих традиціями Радянськогосоюзу. Причому найгірших. Адже тепла йзадушевна ванна цінностей радянськихчасів, яка викликає ностальгію у старшогопокоління, вже давно випарилася. Немаєй потужного генератора інтелектуальнихдосягнень. Щезли навіть «Ну погоді!»,не виходять нові серії та Крокоділагєни, не знімаються нові стрічки Рязанова,забулись підписні колекції ЖЗЛ…

Натомість більшість знас – свідомо чи несвідомо – успадковувалиу собі і живуть у своїх головах та подумахза великою залізною завісою. Ім’я якій– МОВА.

Я не хочу в мільйоннийраз піднімати тему протистоянняприбічників російської та українськоїмов. Моя позиція в цьому питанні однозначнаі, як показують дослідження, мало чимвідрізняється від позиції принаймні91% громадян України: єдиною державноюі панівною мовою в Україні має бутиукраїнська. При цьому жоден законодавчийакт не може обмежувати права людиниспілкуватись, думати та висловлюватисвої думки на будь-якій зручній йомумові.

Але скажіть менібудь-ласка, чим відрізняєтьсясередньостатистичний сучасний українецьвід свого радянського сородича за своїмкультурним та освітянським багажем?Особисто в мене є велика підозра, щокращому випадку нічим, а в гіршому вінстав інтелектуально біднішим.

Взагалі, що, окрімнаціональних рис, відрізняє світоглядсучасного українця від кругозорусучасного росіянина? Нічим! Вони що,читають різні газети? Живуть в іншомукультурному просторі? Чи може читаютьрізну пресу або  книжки? Ні! Вонипродовжують жити в одній «ментальнійкраїні». І єдина причина тому – МОВА.

При всій повазі доукраїнської мови, нажаль, вона не єтранснаціональним засобом комунікації.Україна не була імперією і не має своїхмовних осередків по світу. І нажаль,інструмент пізнання світу сучасногоукраїнця нічим не відрізняється відтого, чим володів українець в межахРадянського союзу. Ми всі, ціла країна,здобувши незалежність, залишились втому ж – якщо не біднішому – культурномупросторі, що й двадцять, тридцять,п’ятдесят років тому – в просторікирилиці.

Колосальний інформаційнийпростір англомовного світу залишаєтьсядля нас закритим. Українці не знаютьанглійської. А ті, хто знають, використовуютьїї для роботи, навчання, але не дляотримання інформації з зовнішньогосвіту. Навіть найбільш прогресивначастина населення, що має доступ доінтернету і та в більшості сидить вросійськомовному та україномовномусегменту всесвітньої мережі. Більшістьсайтів українського сегменту інтернет– російською мовою, а найбільшвідвідуваними сайтами після Google єВконтакте, Одноклассники, Майл.ру таЯндекс...

Так від чого ми незалежні,панове?