Згадаймо, як усе починалося.

22 листопада 2013 року було офіційно повідомлено, що київська міліція не розганятиме мітинг на Майдані Незалежності. Це заявила речник столичної міліції Ольга Білик. «Насправді розганяти не будуть. Міліціонерів вивели, бо заважали проїзду техніки. Тому вистроїли ланцюг із співробітників міліції, щоб техніка могла проїхати, і щоб ніхто з мітингувальників не потрапив під цю техніку», - авторитетно зазначила вона. «Київська міліція дуже лояльно налаштована до мітингувальників», - додала пані Білик.

Добре відомо, що сталося через тиждень після цієї заяви.

Але, за словами тієї самої Ольги Білик, ніякого розгону Євромайдану 30 листопада не було. Формування МВС просто забезпечували безперешкодний проїзд техніки для подальших робіт з підготовки до Новорічних свят. А мітингувальники, незважаючи на неодноразові попередження про те, що недопуск техніки є порушенням громадського порядку, «почали кидати у представників міліції сміттям та якимись палаючими предметами». Відтак, за словами пані Білик, «було ухвалено рішення відтіснити мітингувальників з Майдану Незалежності». І «відтісняли», ганяючись за учасниками акції по всьому центру Києва, збиваючи їх з ніг і жорстоко б’ючи лежачих.

А далі прес-служба МВС України поширила змонтований відеозапис, з якого випливає, що начебто мітингувальники першими застосували силу, хоча повна версія відеоматеріалу засвідчує прямо протилежне.

Потім знову були заяви речників МВС про відсутність намірів розганяти Майдан – і нова спроба його розгону 11 грудня, знову супроводжувана заявами, що, мовляв, ніякого розгону не планувалося…

У наступні тижні МВС продукувало не менш «оригінальні» повідомлення. А разом із тим вперто мовчало, коли йшлося про напади «невідомих» на активістів Євромайданів та спалення їхніх автомобілів. Ось лише третина переліку таких випадків за наступні два тижні після 11 грудня.

- 13 грудня у Харкові невідомі підпалили мікроавтобус, який організатори місцевих акцій протесту використовували для транспортування обладнання.

- У ніч на 16 грудня в Ужгороді просто під вікнами УМВС Закарпатської області невідомі спалили автомобіль депутата міськради, активного учасника місцевого Євромайдану, Ярослава Шафара.

- Уночі 20 грудня було розгромлено приміщення харківського відділення об’єднання «Просвіта», де розміщувався штаб місцевого Євромайдану.

- 21 грудня у місті Арциз Одеської області був спалений автомобіль активіста Євгена Буркута, яким він возив до Києва охочих узяти участь у Євромайдані.

- 22 грудня у Житомирі у під’їзді власного будинку невідомі здійснили напад на голову місцевого осередку «Демократичного Альянсу» Дмитра Ткачука.

- 23 грудня на Донеччині у місті Торез активіста Олега Галазюка, який розписав центр міста гаслами проти Віктора Януковича і Партії регіонів, побив депутат міської ради Василь Бондаренко разом із двома «козаками». Нападники повалили активіста на землю, пробили голову та зламали палець.

- У ніч з 23 на 24 грудня у Харкові навпроти пам’ятника Тарасу Шевченку був спалений автомобіль активіста Євромайдану.

- У ніч на 25 грудня під Борисполем з особливою жорстокістю побита знана журналістка та громадська активістка Тетяна Чорновол.

І тільки останній випадок, який набув міжнародного резонансу, змусив міліцію хоч якось на нього реагувати, а не відбуватися відмовками. Втім, невдовзі міліцейське розслідування перетворилося на погану комедію.

Ну, а коли після 18 січня 2014 року у Києві розпочалися силові зіткнення на вулиці Грушевського, інформаційна діяльність МВС України набула остаточної завершеності. Спинюся тільки на двох важливих моментах.

По-перше, спецпідрозділи МВС розгорнули справжнє полювання на журналістів. Десятки телеоператорів, фотокореспондентів та газетярів постраждали й до цього, 30 листопада та 1 грудня 2013 року, але то були випадкові травми, спричинені надмірною за будь-якими мірками жорстокістю формувань МВС. А в січні 2014-го чимало журналістів постраждало від того, що, за їхніми словами, в них прицільно стріляли з вогнепальної та травматичної зброї і навмисно кидали світло-шумові гранати. Крім того, журналістів затримували – попри документи, каски і накидки з написами «преса» та усні звернення – і били з особливою жорстокістю. Саме так повелися з журналістами Радіо «Свобода» Дмитром Баркаром та Ігорем Ісхаковим. Вони зазнали нападу «Беркуту», коли вели пряму відеотрансляцію подій. Їх побили й упродовж п’яти годин утримували окремо один від одного, не надаючи доступу до телефонного зв’язку і до адвокатів. Їх звинуватили в участі в насильницьких діях та провокуванні «Беркуту». Офіційних осіб МВС не спинило те, що журналісти вели пряму трансляцію до самого моменту затримання, відтак відзнятий ними матеріал однозначно заперечує звинувачення. Невдовзі в Інтернеті з’явилося відео, де чітко видно, що журналістів спершу повалили на землю, а потім почали бити. У побитті брали участь близько десятка «беркутівців»; на відео також чути голоси очевидців, які спостерігають за інцидентом і коментують побачене. Але, схоже, для очільників МВС усе це – не доказ і не має жодного значення.

Друге – це дії снайперів проти маніфестантів у центрі Києва. Як відомо, кілька людей загинуло від куль невідомих, ще декілька втратили очі внаслідок прямого влучання в них гумових куль. При цьому, за словами глави прес-служби МВС Сергія Бурлакова, «ніяких снайперів міліцейських там немає і бути не може». Речники МВС неодноразово стверджували, що «Беркут» та інші спецпідрозділи мають тільки табельне спорядження, у них немає вогнепальної зброї, тоді як численні фото та телекадри показували людей у відповідній формі в лавах «Беркута» та інших формувань МВС зі стрілецькою зброєю в руках і в моменти прицілювання та стрільби. Ба більше: після всіх цих безапеляційних заяв 10 лютого в Інтернет була викладена фотографія «беркутівців» із Сум – ними самими, до речі, - де вони стоять на Грушевського і щонайменше в одного з них – автомат через плече. А 23 січня Солом’янський райсуд Києва у своєму рішення про затримання громадянина Таджикистану «за участь у масових безпорядках» зафіксував, що це затримання відбулося на основі рапорту прапорщика «Беркуту» і протоколу допиту начебто неіснуючого «беркутівського» снайпера.

Інакше кажучи, інформація, яку оприлюднюють керівники та речники МВС, має дуже й дуже специфічний зв’язок із реальністю. Ця інформація ще б якось зійшла за правду у часи Сталіна та Гітлера, але в добу Інтернету втнути такий кунштик куди важче, принаймні, зі здатними мислити людьми.

Отож не дивно, що більшість українських громадян, свідомість якої вільна від міфологем сталінського ґатунку про «зловмисні підступи західних імперіалістів», «ворогів народу» і «кривавих бандерівців», перестала хоч якось довіряти міліції та МВС як такому. І це тягне за собою небезпечні загальносуспільні наслідки – адже злочинність нікуди не поділася, а з її деякими проявами міліція раніше так-сяк могла впоратися. Утім, ще більш небезпечною є беззастережна довіра іншої категорії люду до всього, що йшло у ці місяці від МВС, бо це означає: вистачає охочих виправдати будь-який міліцейський та спецназівський злочин, якщо вони мотивуються «боротьбою з ворогами суспільної стабільності». Співвідношення між цими частинами суспільства – приблизно 2:1 (соціологія показує таке число противників та прибічників президента Януковича). Але ж чи винні в тому, що сталися такі небезпечні злами масової свідомості, обидві категорії українських громадян?

…Це все відбулося – включно зі зламами масової свідомості – ще до подій 18 лютого у Києві. Чи треба нагадувати, яка інформація про ці події йшла з надр МВС? І чи варто запитувати про те, скільки українців віднині довіряє міліції?