У Віктора Януковича ніколи не було прихильників. 

Напевне, до нього добре ставилася й дотепер ставиться родина. Його щиро підтримував також рідний кум Віктор Пшонка. Проте за межами родинного кола громадянин Янукович мав і досі має єдиного справжнього та щирого прихильника. Точніше прихильницю – Ганну Герман. 

Я раніше вже говорив, що у Партії регіонів так само нема прихильників. Бо не можна вважати такими бюджетників, котрих виганяють під дощ на мітинг за рознарядкою. Ними не можуть бути шахтарі, для яких не проголосувати за Партію регіонів означає втратити роботу. Тим більше не варто називати прихильниками ПР «тітушок»-погромників, чия прихильність коштує від 200 гривень на добу. Нема гривень – нема прихильників. 

Але я готовий припустити: по всій Україні таки набереться якась сотня тисяч громадян, котрі дійсно підтримують політику ПР навіть нині. Власне, майже всі вони мають членський квиток ПР. Проте я помиратиму в муках, але не повірю, що знайдеться бодай сотня громадян України, здатних щиро визнати Януковича своїм лідером. Та піти за нього під кулі. Безкоштовно. 

Я в жодному разі не проводжу аналогії з майданівцями. Хто-хто, а ці люди вже точно не йшли в бій ані за політиків, ані за якогось там єдиного кандидата в президенти. Вони хотіли й далі хочуть іншої країни. Де влада ефективно працює, а не змагається за лідерство. Проте з іншого боку барикад стояли «беркути», для яких Янукович був ким завгодно, але не авторитетом. Силовики слухалися своїх командирів та билися насамперед за себе. Чим далі, тим упевненіше вважаючи тих-таки командирів зрадниками. Якби «беркути» були прихильниками Януковича, вони б ішли за свого лідера в атаку. Якби мали якісь цінності, крім усвідомлення власної безкарності – теж пішли б за них в атаку. Відтак їх вела злість за неможливість розвернутися в повну силу. І громадянин Янукович тут ні до чого.