Вчора я бачив найстрашніше видовище за весь час подорожі по Криму - щирих людей, які чергують біля української військової частини в Феодосії, і слідкують, щоб не сталося провокацій. Вони вільно пропускають заблокованих солдатів з казарм, але не дають підходити до прохідної нікому, хто хоч здалеку схожий на агресора, навіть журналістів змушують зняти шоломи. Вони готові стати живим щитом між вояками двох країн, аби не допустити випадкового кровопролиття.

Ці люди самі організували пост, намети, харчоблок, обігрів, вони з недовірою зустрічають кожного незнайомця, але якщо з ними розговоритися - поять чаєм, запрошують скуштувати каші, багато говорять про політику. Все як на Майдані, з тією різницею, що це - наші вороги.

Вони чекають нападу не від Росії - серед них ходять чутки про скорий десант української армії. А російська армія для них - своя, їх гарант порядку, який прийшов у скрутний час, прикрив від можливої агресії ззовні, своєю присутністю втихомирив міжнаціональну ворожнечу, зберіг лад і закон.

Нам в Києві, на Майдані, все було зрозуміло: є диктатор, який підняв руку на свій народ, і є міліція, вгодована диктатором. Є народ - мирний, не мирний, політично вмотивований, не вмотивований, ідеологічно підкований або просто небайдужий. Протистояння між владою і народом називається революцією; якщо здолати міліцію та скинути диктатора, мотив протистояння зникає. 

А коли зникає мотив протистояння, якщо по різні боки - народ і народ?..

Тут, у Феодосії, у вогні бочок для обігріву, я побачив спалахи скорої громадянської війни, і це видовище налякало мене більше шеренг «Беркуту». Вони ненавидять нас не за зарплату чи суспільні привілеї - вони ненавидять нас від душі. У них свої міфи, своє інформаційне поле, яке наглухо ізольоване від нашого. Вони щиро вірять у «наркотики на Майдані», «розгромлений Київ», «фашистів у владі», «беззбройних міліціонерів» - для них це об'єктивна реальність, яку навіть нема сенсу піддавати сумніву, все розібрано і доведено.

Між ними і нами не може бути контакту, ми і вони - носії різних міфів, а міфи помирають лише з людьми, які в них вірять. Всі акції примирення на кшталт «дня російської мови у Львові» ними сприймаються або як хитрість, або як знущання, або вимушена міра з політичним розрахунком. Після перемоги нашої революції вони відчувають себе в облозі, тому солідаризуються і організуються. Політично пасивний Крим розбурхався, і вже ніколи не буде таким, яким був.

Коли російська армія піде (а вона неодмінно піде, Путін не здатен протистояти всьому світові), тут залишиться близько півтора мільйони людей, здатних перетворити півострів у партизанський край - з найдійним тилом і ресурсною базою у Росії. Україна отримає назад не звичну курортну зону, а міну, готову здетонувати від будь-якого необережного руху. А такі рухи, зважаючи на нестабільність нового уряду, неодмінно будуть.

Як цей заряд розмінувати?

...Макіавеллі вчить, що є три способи утримати підкорену державу: 1 - зруйнувати вщент, 2 - залишити її жити за своїми законами, довіривши керування невеликій кількості осіб, які гарантуватимуть виплату данини, 3 - щоб володар переселився у неї. Я особисто вважаю, що з Кримом надійно може спрацювати лише третій спосіб, тобто -щоб втримати півострів, Україна мусит перенести столицю до Севастополя.

Без жартів.

Крим не можна просто «залишити жити за своїми законами», бо їх ідеологія ворожа Україні - все, що у нас вважається патріотизмом, там іде під сатанинською вивіскою «фашизм», боротьбу з яким вони успадкували від батьків, і перетворили майже на релігію. Це протиріччя рано чи пізно, з математичною невідворотністю спалахне. Сподіватися, що якось воно саме утруситься - дурість. Національні почуття і національна віра - страшна і незнищенна річ, українці краще за інших мають знати, наскільки неефективною є будь-яка центральна політика асиміляції.

Крим не можна зруйнувати, вигнавши все неблагонадійне населення, бо, по-перше, у них в тилу знаходиться величезна Росія (з Путіним чи без нього - нема різниці), по-друге - територіальна цілістність України нині гарантована лише приязню світової спільноти. При будь-яких діях, які мають ознаки геноциду, ця приязнь зникне, і тоді під питання будуть поставлені значно більші території, ніж Крим.

Отже, залишається єдине - перенос столиці з Києва у Севастополь.

Столиця у Севастополі назавжи впише Крим в український історичний контекст. Столиця у Севастополі розмиє місцеву ідентичність, мігранти з усіх куточків України розчинять російський національний моноліт. З рештою, військове, торгове курортне, відкрите всьому світові місто Севастополь - приємне для життя місце, і чудово підходить на роль адміністративного центру нової України.

А ніхто ж, здається, не сумнівається, що після перемоги Зимової революції ми живемо в новій Україні. Підходящий час для переїзду і початку нового життя.