Телефонують мені учора:

- Ти знаєш, хто такий Руслан Багмут?

З муками намагаюся пригадати. Наче якийсь громадський активіст, ні? У мене стільки знайомих...

- Тут пишуть, що це найвідоміший в Україні організатор проплачених мітингів. Він загинув учора. Викинули з вікна 16-го поверху. Кажуть, не поділили гроші.

- Ні, не знаю, мабуть. Звідки мені таких знати? – і раптом підлітаю: «Руса убили! Елвіса Еслі вбили!».
 
Я знала його років з п'ятнадцяти – по одній неформальській тусовці. Невисокий, шебутний, як електровіник, розмовляв скоромовкою. Казав не «если», а «эсли», із натиском, як окреме коротке речення. За що й отримав прізвисько «Елвіс Еслі».
 
Він бував у мене вдома. Ми навіть браталися – була тоді така мода.
 
Ми всі тоді були неприкаяні. Щодо того, ким станемо, не мали не тільки знань чи планів, а навіть і побажань.
 
Потім тусовка розпалася. Я закінчила школу і вступила до вузу. Потім були кілька років нецікавої паперової роботи, зміна її на користь журналістики, двіж, Помаранчева.
 

Він пішов учитися на водія трамваю. Рік чи два працював, раз катав мене у кабіні. Потім, першим серед моїх знайомих, почав власний бізнес – відкрив магазин канцтоварів. Запропонував мені, у страшні голодні 90-і, працювати у нього продавцем. Я була з гонором і трохи образилась.
 
Далі провалля на кілька років – і випадкова зустріч біля ЦВК, вже за влади Ющенка. З розмови я зрозуміла, що Рус тепер займається якоюсь громадською діяльністю і пропонує мені публікувати «джинсу». Оскільки це мене не цікавило, я швидко викинула і розмову, і зустріч із голови.
 
Потім були ще дві чи три подібні зустрічі. Потім - вчорашня звістка.
 

Звісно, людина у віці 30 чи 35 років може загинути і просто так. Нещасний випадок, випадкові відморозки.

Але здається мені тепер, що не просто так це все було. Що це ми увійшли у вік перших підсумків. Коли вже обрано долю, пройдено певний шлях і отримано його закономірні наслідки.
 
Лиш одна є втіха в тому,
Що під небом голубим
Вже тепер аж видно, хто ми,
До самісіньких глибин.
 
Хто на що заповідався,
Хто що зміг, а що не зміг,
Хто уліг яким спокусам,
Хто ніяким не уліг.
 
Все вже чесно, без облуди.
Час ішов і проминав.
То були усе прелюди,
А тепер от-от фінал.
 
Звісно, це було сказано великою Ліною Костенко про людей значно старшого віку. І все-таки...
 

- Мда, не вийшло з нашого Руса гарної людини, – сказала я вчора одному з небагатьох, хто пам'ятає кодові слова майже двадцятирічної давнини. І отримала відповідь: «Вже вийшло. Про мертвих добре або нічого».

Олена БІЛОЗЕРСЬКА bilozerska