За Герцена і Достоєвського, Пушкіна і Лермонтова, Мусоргського та Глінку. І ми всі знаємо чому.

Але ми, українці, любимо Росію й за інше. За її послідовність.

За царя Олексія, який брутально порушив Переяславські угоди 1654 р., за Петра І, який почав знищення української державності, а Катерина ІІ її завершила, вкравши при цьому й нашу історію та перетворивши українських селян у рабів; за Олександра ІІ, який забороняв українську мову; за російських комуністів, які виморили голодом від 6 до 8 млн. українців у 1932-1933 рр.; за російських воєначальників, які кидали мільйони українців як гарматне м'ясо у битви Другої світової війни; за радянських царів, які фізично і морально знищували українську інтелігенцію протягом усього ХХ ст. та за багато інших «славних» справ щодо українців за три з половиною століття нашого «щасливого співжиття». Шкода, що про це знаємо лише ми.

А тепер ми ще більше любитимемо Росію ще й за Путіна. Хоча, здається, зараз, мабуть, вперше у сучасній історії, будемо любити його всі разом. Чому?

Тому, що тепер він довів не лише українцям, але й усьому світові, що:

- Росія була і залишається незмінно імперською. Так вона діяла, починаючи з ХУІІІ ст., так діє і сьогодні. Не бачити цього вже не можна;

- договори, які Росія укладає з іншими країнами або зобов'язання, які бере на себе у рамках багатосторонніх міжнародних угод, чинні для неї лише до того часу, допоки їй це вигідно. Точно так діяли у ХХ ст. Гітлер і Сталін;

- керівництво Росії нахабно бреше світовому співтовариству, спотворюючи дійсність та очевидні факти, і, головне, не соромиться цього;

- Росія протиставляє себе цивілізованому світу та використовує його можливості для боротьби з ним же самим.

На останній тезі зупинюся дещо детальніше.

На жаль, великою проблемою Заходу є те, що він не знає і, здається, не хоче знати історії Росії та розібратися у ментальності її еліти. Експерти ковзають по поверхні, аналізуючи поточну ситуацію, але не заглиблюються до суті проблеми. Звідси – абсолютно невірні оцінки мотивації та дій російського керівництва (не беру до уваги зараз банальну корупцію).

Росія, як сказав Путін, будує «країну – цивілізацію». Що це означає? Лише те, що усі ми належимо до іншої, чужої для них цивілізації. А з чужою конкурують, а, коли, складаються зручні обставини, то і воюють. Для убезпечення «своєї цивілізації» треба зводити паркани: політичні, військові, ідеологічні. Це, власне, і робить сьогодні Росія. Не бачити цього, – значить не адекватно, а, отже, на шкоду собі, оцінювати загрозу.

Саме загрозу, бо на моє глибоке переконання, теперішня Росія є реальною загрозою та найбільшим викликом для всієї системи міжнародних відносин, яка уже майже 70 років уберігає нас від нової світової війни.

Путін поставив тепер світ саме перед такою жахливою загрозою.

Бо йдеться, насправді, зовсім не про Крим. І, навіть, не про Україну. Йдеться про спробу зупинити поступ демократичних цінностей і цивілізованих правил гри. Просто плацдармом цієї боротьби сьогодні стала саме Україна.

Ось чому Захід, якщо він керується справді ціннісними, а не меркантильними інтересами, має визначитись. Реальна допомога Україні чи чергова здача позицій неоімперській Росії.

Насправді, захищаючи Україну, Захід захищає самого себе.

Хоча побоююсь, що примітивна «економічна доцільність» може взяти гору над здоровим глуздом. Що ж, тоді ще раз згадаємо Мюнхен 1938 року і все те, що відбулося згодом. З тією лише різницею, що на лаври Чемберлена тепер претендуватимуть вже кілька «миротворців», а наслідки будуть ще жахливішими. Чи розуміють це сучасні чемберлени?

Але я впевнений, що цього не станеться і українці зможуть знову полюбити Росію, коли вона, нарешті, позбудеться своєї імперської параної. Як швидко досягти цього?

Треба зовсім небагато: НЕГАЙНО ТА ЕФЕКТИВНО ДОПОМОГТИ УКРАЇНІ. Способи і засоби всім добре відомі. Потрібна лише політична воля.

Інакше нам не залишатиметься нічого іншого, ніж зробити висновок, що ми серйозно помилилися, коли віддали свою ядерну зброю. Бо «гарантії» виявилися лише папером, на якому були написані. І діяти відповідним чином, тим більше, що діяти можемо. Але це був би не найкращий сценарій, зокрема, й для режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Вже не кажучи про інші аспекти.

Але хіба українці будуть винні у цьому?