"Міністр" "ДНР" Олександр Кофман на тлі прапору "Новороссії"

Десять років тому я написав у есеї, що Путін - це постмодернистський Сталін. Образ був задіяний заради красного слівця, але зараз я бачу наскільки він виявився влучним. Адже російський політичний режим складає один великий симулякр - власне Путін керує країною за допомогою телебачення, легітимізуючи свою владу шляхом проведення «прямої лінії», під час якої нібито спілкується з «народом».
Уся новітня історія Росії - це набір телевізійних сюжетів за участю Путіна - «вона потонула», «будемо мочити в сортірах», «шакалять гранти», «бандерлоги», «двушечка», аж до «це хунта якась». За лаштунками куйовдиться купа піарників та кегебистів, які створють декорації до чергового сюжету.

Ця імітація реальності сягнула свого апогею у 2015 році, коли заради чергового сюжету на підтримку рейтингу Путіна на Донбасі була розв'язана кривава війна. Існує дві головні версії того, навіщо Путіну знодобився проект «Новоросія». Перша впливова точка зору - для того щоб відволікти увагу від загарбання Криму, та згодом обміняти зупинення війни на де-факто визнання міровою спільнотою анексії півострову. Друга версія: Путін ставив за мету загарбати пів-України та дійсно створити нову державу, яка була б буферною зоною між Росією та Європою. Обидві версії правдиві, але їх слабке місце - це раціональність, спроба пояснити кроки Путіна за допомогою логічних доводів.

Але завойовницькі війни - це щось з епохи модерну. Якби усе було просто, й у особі Путіна ми мали б перед собою діктатора з ХХ століття на кшталт Гітлера та Сталіна, було б зрозуміло, що Крим потрібен йому, як військова база, а Донбас як індустріальний регіон. Але для цього потрібна цілісна ідеологія, що виправдовує завоювання, чіткий план розвитку країни, який дозволяє ефективно мобілізовувати ресурси країни та «перетравлювати» новоприєднані землі. Але ми маємо справу з постмодерним діктатором, якому теріторіальна експансія необхідна для створення «картинки» в телевізорі. Адже саме ця картинка є єдиним шляхом отримання легітимності.

Саме ця логіка подій як сюжетів появнює нереальність та бредовість того, що відбувається на Донбасі. Якщо на хвилинку абстргуватись від того факту, що війна вже забрала тисячи життів, зруйнувала міста та зпустошила цілий регіон, то виявиться, що «Новоросія» гомерично смішна, а в її керманичів постійно вус відклеюється. Наприклад, навіщо робити обличчям донбаського ополчення так званого Моторолу, якщо його карикатурний облік перетворює ополчення на пародію, викликає недовіру в обивателя? «Чи там справді такі дегенерати, як отой Моторола?», - перелякано питають мене законослухняні росіяни. А як ви думали, бо цей сюжет не про Донбас, а про те що коли громадяни не слухають богом обраного президента та влаштовують революцію, до ніх потім приходять «мотороли» та «гіві».

Або історія, коли головою «народної республіки», що втворилась внаслідок «всенародного референдуму», раптом стає московський піарник Бородай, який, власне, цей референдум и організовував. Це, мабуть, перший випадок в історії, раптового звеличення «сірого кардиналу». Це все виглядає так абсурдно не тому, що путіністи працюють експромтом, а тому, що ми маємо справу з імітацією. Вся «Новоросія» - це суцільна декорація для зйомки чергового роліка «ЛайфНьюз» й іншого сенсу в неї немає. Саме тому так легко цей проект закінчився, про що вже повідомили ЗМІ - закрили сайт, і все: Новоросія? Вперше чуємо!

Путін не хочу просувати ніяку ідеологію чи імперський проект, навпаки своєю політикою він намагається знецінити будь-які ідеології та проекти. В хід може йти усе, що вигідно у цю мить - й ось вже переможцями 2-ї світової війни стають Китай, Індія та Монголія, оскільки їх представники приїхали до Москви на 9 травня, російськи полонені виявляються відставниками, що заблукали, в малазійський «Боїнг» стріляли росіяни, а влучили українці. У цьому світі фантастичної брехні немає кордонів, правил гри, міжнародного права та військових конвенцій, можна зраджувати, коїти військові злочини, теракти й не брати за них відповідальність. Треба визнати, що ця тактика виявилась ефективною. Адже світова спільнота була не готова до зустрічи з цинізмом таких космічних розмірів. Постмодернистький Сталін зараз святкує перемогу й збирається продовжувати й далі у тому ж дусі.

Що можна цьому протиставити? Як не дивно, саме те від чого Путін відмовляється, ламаючи правила гри, від ідей та проектів, які будуть втілюватись у життя на повному серйозі. Не декорація реформ, а справжні реформи, не популістська телевізійна балаканина, а дійсно коренна перебудова держави за європейським зразком, не ура-патріотичний карнавал, а зважена робота на користь Батьківщини. Тільки так Україна може вистояти у протистоянні з брехливим та склизьким ворогом.