Мабуть, Орвелл мав би назвати свій роман-утопію, змістивши часові рамки рівно на 30 років. Останні перли публічної риторики Путіна, який, як здавалося на початку «української катавасії», зумів переконати себе у єдиноправильності власних висновків, - так ось, теперішні його філіппіки радше скидаються на борсання шизофреніка між двома реальностями. Причому, одну з них він і надалі вважає аксіоматичною, з іншою змушений погоджуватися, як з фатумом, який безжально нищить першу.

Орвелл написав колись, що «суспільство можна вважати тоталітарним, коли всі його структури стають разюче штучними, тобто коли правлячий клас втратив своє призначення, однак чіпляється за владу силою чи шахрайством». У нинішній ерефії правлячий клас справді позбувся своєї основної функції – керувати державою, він перебрав на себе невдячну роль адвоката тієї системи, яку витворив сам же.

Він може покладатися на такі ж симулякри – еліту, підписи якої бачимо під скандальним листом із переліком сумнівних прізвищ, на симулякр армії без знаків ідентифікації, по суті – банди розбійників, на ерзац економічної могутності, яка, власне, валиться одразу ж після спроби анексувати сусідські території, на купку таких же шизоїдних типів, які, однак, вже сьогодні гарячково шукають шляхів для порятунку від міжнародного осуду, а цілком ймовірно – й реального суду.

Сила, як бачимо, не завжди є помічною у ситуаціях, схожих з українською. Шахрайство ж лаштує його адептам такі несподівані пастки, що, мабуть, уміючи прорахувати наслідки, вони б уникали їх десятою дорогою. Чого варта теза про певну незаконність виходу України зі складу СРСР! Хіба не ставить вона під сумнів легітимність РФ як суб’єкта міжнародних реалій, хіба не кидає тінь підозри у «несправжності» на самого ВВП?

Картярське шулерство із «майстрами культури» відгукнулося набагато креативнішою ідеєю справжніх харизматиків, не фальшивих володарів дум, і ось уже над імперською РФ – цією територією духовного терору і середньовіччя - витає ідея Конгресу інтелігенції «Проти війни, проти самоізоляції Росії, проти реставрації тоталітаризму». Я переконаний, що власне цей проект визначатиме позицію не тільки його ініціаторів, але й більшості росіян, які що не день, то втямливіше розумітимуть безвідповідальний авантюризм імперських амбіцій Путіна. Мав рацію Моріс Жолі, стверджуючи, що “мовчання народу — лише покірність переможеного, позбавленого права скаржитися.

Почекайте, ось він прокинеться. Ви створили теорію насильства, і ви з упевненістю можете розраховувати, шо народ засвоїть її. За першої ж зручної нагоди він разірве свої пута. Він порве їх, щойно випаде найменший привід, і силою поверне собі те, що силою ж від нього забрали".

Щодо України. Розрахунок Путіна базувався на хибному припущенні, що тамтешні аборигени досі живуть ностальгійними ілюзіями про повернення до СРСР. Він – цей «стратег», загубився у часі щонайменше років на десять. Я не кажу вже про молоде покоління українців, яке плутає Леніна із Ленноном, я навіть про тих, хто здобував освіту в умовах «розвинутого соціалізму», пройшов безпросвітність 90-х, спробував на власній шкірі «директорію» Кучми, популізм «помаранчевих» і бандитизм Януковича.

Коли авторитетні видання писали про Майдан як про народження нації, вони, безсумнівно, мали на те підстави. Проте, як на мене, набагато важливішим стали пологи громадянина. Саме того, хто, заблокований зараз ордою окупантів, самовідддано, рвучи нерви, тримає українські залоги в Криму, не зрадивши присяги. Того, хто врешті-решт насмілився запитати у маршрутці про, мабуть, думане-передумане: «Так що ж це виходить, я двадцять літ справно платив податки, а вони пішли не на військо, а на генеральські дачі». Того громадянина, який не ховається за чужі спини, і вимагає від політиків не помилятися у формуванні нового керівництва.

Путін сподівався на «населення» (хіба не про захист саме російськомовного населення йшлося?), а матиме справу з громадянами, які знаходять спільну мову, коли йдеться про загрозу спільній батьківщині. Він не володіє арсеналом ні боротьби з ними, ні нейтралізації таких опонентів. Його слова зависають у порожнечі. Ця порожнеча відбиває його аргументи зневажливим і глузливим відлунням. Його страшна, на перший погляд, мілітарна потуга стає армією бездушних і безмозглих олов’яних солдатиків проти тих, хто усвідомив себе (по праву) господарем власних доль.