Владімір Путін, мабуть, дуже хотів би бути схожим Вінстона Черчилля у Фултоні, а вийшла карикатура, максимально наближена до Адольфа Алоїзовича у Мюнхені. У тому то весь фокус: історія вдруге повторюється, як фарс.

Ранжир не лордівський, а такого собі екс-кайзерівського єфрейтора, у принципі цілком порівнюваного із підполковником-невдахою, якого за сумнівних обставин потурили з КГБ.

Потік погроз, окозамилювання, відвертої брехні і ще відвертішої пропаганди не має бути підставою для серйозного сприйняття. Це – клініка, причому у стадії хронічного загострення (кажуть, таке трапляється навесні), концентрат страху і нічних жахів людини, до якої на схилі літ у снах приходять «криваві хлопчики». Їх багато, тисячі – афганці, чеченці, інгуші, дагестанці, мешканці будинків на Каширському шосе, матроси з «Курська», а ще – Політковская, Літвінєнко. Останнім часом – Бандера, знищений духовним наставником учорашнього велемовного ритора – Сташинським. Цей, мабуть, буває щоночі, бо українці, які традиційно були «хохлами» тепер набули іншої клички – «бандєровци».

Страх треба вихлюпнути, поділитися ним з людьми. Бажано тими, хто просто-таки бажає почути те, що сказав учора Путін. Бажано під грім овацій і вигуки екзальтованих адептів. Щоб в прямому ефірі, щоб на всю планету. А раптом хтось затремтить також...

Пнучись на один щабель із «батьком холодної війни», автором Фултонівської промови, Путін геть заплутався в часі і в обставинах. Він загубився серед власного народу, мізки якого настільки вправно окуповані Кісєльовим та компанією, що, в принципі, не можуть сприймати іншої лексики, лише демагогію про особливу місію народу-богоносця, про суцільну світову змову проти «матушкі-Расеї», про правоту Кремля (апріорі) у всіх земних справах.

Путін забув, що має справу із поколінням постмодерну, і саме тому його риторичні вправи сприймаються у світовому контексті як художній твір шизофреніка, не позбавлений права на існування, але маргінальний через свою безсенсовість. Як оце написала вчора Оксана Забужко: «Росія - це не тільки «автозаправка». Це ще й безпрецедентне за масштабом ПРОМИСЛОВЕ ВИРОБНИЦТВО СИСТЕМНОГО МАРЕННЯ на підставі новітніх технологій. Така собі велетенська «фабрика божевілля», у тому числі й на експорт... Війна йде насправді - між здоровим глуздом і епідемією індукованого божевілля».

Я розумію, що ВВП звертався, у першу чергу, до громадян власної держави. Бо, мабуть, навіть увірувавши у власні словесні пасажі, у самотужки вибудовані історичні алюзії та метафори, він все ж сумнівається, що поза вдячним колом російських слухачів не знайдеться мільйон не те що скептиків, а нещадних критиків цієї відвертої маячні про «антисемітизм», «ксенофобію» «бандерівців», про «історічєскіє теріторіі» Московії, про світову «змову» тощо. Особливо про непогрішність і миролюбність імперії, про її людинолюбство. Учора весь цей псевдопафос забарвився кров’ю українського прапорщика із російським прізвищем Кокурін.

Не вийшло з Путіна навіть натяку на Черчілля. Не той персонаж, та й слухацька публіка якась здрібніла, щоб не сказати геть ница. Гобліни, жіріновскіє, константінови, - так, кримінальна шушера, куди там до академічної аудиторії лорда. Маргінес, на кшталт того, хто роззявивши рота вісімдесят років тому слухав такого ж кримінальника у пивнушках Мюнхена, а відтак, після першої «перемоги» над Судетами, вже боготворив його.

Чим завершилося – відомо. Яким буде фінал вчорашньої авантюри, гадаю, теж. Причому, він буде значно швидшим, аніж у Другій світовій. Тому що, по-перше, людство вже навчене гірким досвідом, а, по-друге, весняне загострення мине, хай навіть пацієнтові доведеться певний час побути у гамівній сорочці. От тільки не знаю, хто виступатиме у ролі санітарів: ті, проти кого так відважно метав стріли Владімір Путін, чи ті, хто завзято і вірнонопіддано аплодував йому. Чому б їм, рятуючи власні шкури, остаточно не з’їхати з глузду?..