Завтра в Брюсселі прогнозується підписання політичної частини Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Безумовно, це знакова і історична подія для України. Хоч поки і урізана асоціація – перший крок на шляху повернення українців в сім’ю європейських народів. Такі пафосні слова могли звучати в листопаді 2013-го, коли Янукович отримав шанс підписати Угоду у Вільнюсі. Не сталося. Тепер ми маємо зовсім інші реалії. Після Євромайдану та втрати Криму Україна змінилася. Звичайно, мова не йде про докорінну зміну системи, маємо поки великі втрати (людські, територіальні), які зобов’язують до бажаних змін.

Отже, цілком слушно виникає запитання – чи не занадто дорогу ціну доводиться платити України за європейське майбутнє?

Відповісти на нього, по-перше, мають українські політики, які прийшли до влади завдяки величезній енергії та жертвам Євромайдану. Саме від розуміння своєї відповідальності перед суспільством та готовності реформувати країну, залежить європейський поступ нашої держави. На жаль, після перших кроків нової влади, сказати про це складно. Відчувається, особливо в соціальних мережах, незадоволення її діями: ніхто з попередньої влади не затриманий, хто має відповісти за вбитих людей, сумнівні кадрові призначення, збереження старих правил керування, зрештою, втрата Криму.

По-друге, Захід відповідальний перед Україною. На Майдані українці віддавали життя у тому числі за європейські цінності. Безперечно, модернізація країни – це внутрішня справа, але Україна знаходиться безпосередньо біля епіцентру неоімперських та неорадянських настроїв (Росія). Справитися самій, тим більше, якщо частина населення нашої країни також заражена цими хворобами, дуже складно. Анексія Криму – результат слабкої і часто непрофесійної реакція влади в Києві, амбіцій Кремля по відновленню «Русского мира», і, як бачимо, позиції Заходу по умиротворенню агресора. Постійні заяви про посилення санкцій поки лише висміюють в Росії, замість відчути наслідки. Чому, наприклад, Заходу не дати офіційно чіткий сигнал Україні про перспективи членства в ЄС?

Не слід забувати і про те, що своєрідна плата України за євроустремління може бути не останньою. Давні плани Путіна по відновленню впливу Росії, особливо після Криму, лише посиляться. Південь і схід – наступна мішень Кремля. Методи роботи росіян ми побачили: штучна дестабілізація ситуації (різними інструментами) з подальшим введенням військ для «защиты рускоговорящих». Тому, для початку Україні потрібно зберегтися. Це потрібно нам. Це потрібно Заходу.