Спочатку було слово…

Всім відома сила слова, яке і зцілює і вбиває. І напевно кожен, незалежно від того, релігійний він чи ні, вірить в поміч молитов, мантр, замовлянь, рун, афірмацій і т.д. чи ні, так чи інакше в своєму житті користувався і помічав важливість правильно зарядженого словесного вираження. Починаючи з маминої колискової, яка несе в собі пам'ять віків і є не просто пісенькою, закінчуючи гімном, що накладає свою силу на всю націю, ми творимо власну долю. І коли колискова стосується лише однієї долі, гімн змінює життя мільйонів, адже виконується досить часто + великою кількістю людей одночасно, що перетворює його на колективну афірмацію, яка поселяється у серцях людей і заряджає весь простір навколо них. Всесвіт вібрує на тому рівні, на якому ми його заряджаємо. Попросили благополуччя – будь ласка, попросили негараздів – беріть.

Сила молитви доказана науковцями, рівень енергетики в місцях, де моляться навчились вимірювати спеціальними приладами і тут вже не до дебатів про доцільність використання саме правильних слів для бажаного результату, бо кожен звук і кожне слово, вимовлене нами, накладає на нас знамення того, про що мовилось. Існує навіть лікування звуком, власне як і націлене його використання для завдання шкоди.

Тут варто згадати українське прислів’я «Слово не горобець, вилетить – не спіймаєш». Бо ж таки так, назвав себе щасливим – Всесвіт вже почав давати шанси таким стати. Скаржишся на нещасну долю – вона вже біля твоїх ніг.

Отже повернемось все ж до гімнів. А саме до нашого, рідного «Ще не вмерла України…». Прочитавши назву, вас нічого не збентежило? Бо мене так! Ще зі шкільних років, співаючи гімн, в мені боролись два почуття : перше – гордість від того, що я українка, друге – мозок активно протестував завербовувати себе словами «ще не вмерла, ще усміхнеться, згинуть воріженьки, душу й тіло ми положим…».

Оце «ще» дає відчуття якогось постійного скніння і очікування, коли воно стане ВЖЕ… стан невагомості і невизначеності не може тривати вічно. Якщо ми кажемо «ще не вмерла», то самі ж наближуємо час, коли це ВЖЕ станеться. Вибачте, я не песимістка, я лишень аналізую. Ідемо далі, де про воріженьків…

На чужому нещасті власного щастя не побудуєш. Для того, щоб стати істинно успішною, людині ні в якому разі не можна робити це за рахунок горя інших, навіть якщо ці інші нападали. Всесвіт працює лише на тих, що бажають іншим добра. Будуючи афірмацію, забороняється використовувати негативні образи і побажання для когось, тим самим ніби-то бажаючи добра собі. Таке просто не діє і ми не отримаємо бажаного, більше навіть, нашкодимо й собі! Бо слово ж не горобець… Вилетить і повернеться до вас дзеркальним відображенням сказаного.

Згадуються найсвіжіші трагічні події 18-19 лютого на Майдані. Людей розстрілюють, а вони співають гімн. З одного боку він давав їм силу жити, бо це було те, що об’єднувало всіх разом і надихало не здаватись. З іншого… «Душу й тіло ми положим…»  Таку мантру повторювали тисячі людей одномоментно в одному місці. Уявіть яку потужну енергетику люди створили лише цим рядком! І клали... Душі й тіла…  Тут доцільні слова Михайла Грушевського, який казав: «Українці найбільше вміють організовувати похоронні заходи. У цьому вони найкращі». І як би не було сумно й жаль, із пісні слів не викинеш, що маємо – те маємо.

Розуміючи всю абсурдність ситуації, вважаю просто необхідною і негайною зміну гімну. Нам потрібно якнайшвидше вириватись із замкнутого кола і перестати все життя намагатись стрибнути в останній вагон поїзда, що відходить. Бо поки що ми й далі програмуємо себе як націю на нещастя. Саме час усвідомити себе як сильну, процвітаючу, вільну, багату і самодостатню державу. Не потрібно згадувати ніяких воріженьків, смертей, крові і страждань. Українська нація настраждалась вдосталь і земля наша залита кров’ю більше ніж достатньо. Кожен з нас хоче жити щасливо, тому при всій повазі до Павла Чубинського і зважаючи на мізерні спроби ВР внести певні зміни, такі слова гімну нам зовсім не годяться.

В світ прийшли нові люди і нові енергії. Старий гімн несе в собі енергію смерті і відголос страждань. Ми не для того прийшли в життя! Ми прийшли для щастя!

Варіантів два: або міняти слова на схожі, але з однозначно позитивним відтінком (для зручності перевчання), або кардинально їх замінити на слова нової епохи, написані новими людьми. Другий варіант вважаю кращим, оскільки він не міститиме на відміну від першого ані краплі попередніх омитих кров’ю афірмацій.

Отож питання до обговорень і швидкого вирішення, наша доля в наших… словах!

P.S. Проблематика прапора заслуговує на окрему статтю, оскільки він-то, напевне, підлягає ще більшим дискусіям щодо не фен-шуйності, перевернутості догори лапами, і вода тепер у нас заливає сонце, що веде до занепаду, і жита, як виявляється в першоджерельному прапорі не було, та й неба теж… Чи ж перевертати його назад, а чи звернути увагу на прапори великої вісімки і на присутність червоного кольору в них (помічено моїм хорошим другом), та й узяти собі за прапор такий вже рідний червоно-чорний, назвавши його бандерівським, аби москаль ще більш боявся…

Тризуб видається дуже навіть правильним і причепитись нема до чого. Надіятись можна одразу на Посейдона, Нептуна, Перуна, Шиву, Ганешу, містиків Атлантиди і кінець кінців, на підтримку Володимира Великого і ко…

 Але як то кажуть: «На Бога надійся, а сам…»

Слава Україні!