Крим. Історія перша.

… Серпень 1998-го. Вперше в житті - в Криму. Привезла 6-ти літню дочку на море. Не описуватиму комфорт і якість відпочинку. Про це й без мене розказано чимало. Скажу лише, що умови проживання і пляжування не спонукали до умиротворення, а навпаки. Отож «мандрували» з дитиною усіма можливими й неможливими екскурсіями. Одна з них – на пароплаві від Судака до Ялти - запам’яталася, зокрема, такою історією.

Подорож починалась о 7-й ранку, а наше помешкання було далеченько від пристані, прибігли ми майже перед тим як корабель мав відпливати. Чверть подорожі провели на ослоні біля машинного відділення, оскільки у квитках місця не вказувалися, а так, хто перший сяде. Екскурсовода не чути, голова, як банька, дихати немає чим. Після зупинки у Ботанічному саду нам вдалося зайняти інші місця, на верхній палубі. Сидимо собі спокійненько, сміємося, розмовляємо.

І раптом чуємо грізний голос: «Вы заняли наши еста.Освобождайте! А то капитану пожалуюсь! » Піднімаю очі – підтоптаний чолов'яга у мішкуватих штанях, навколо нього дрібна й крупна рідня. Я так спокійно й ввічливо йому відказую: «А где написано, что это ваши места? Билеты без мест. Вы с детьми путешествовали комфортно до этой остановки, а тепер мы также - до следущей. А потом, как Бог даст». Лемент, що його після цих слів зчинив «отец семейства», враз збудив потомлених серпневою млостю пасажирів, вони причаїлись в очікуванні цікавого дійства. Хоча нічого цікавого. Діалог наш обертався в кількох координатах: «Места наши!» - «Чем докажите?», «Позову капитана!» - «Зовите!», «Убирайтесь!» - «И не подумаю».

Дядько хапав мене за плечі, показував кулаки. А я сиділа й сміялась. Врешті чолов'яга не витримав. Ставши в позу провінційного оперного співака, широко розкинувши руки, апелюючи до всієї чесної публіки, закричав: «А так вот оно что! Она же хохлушка (це про мене, мабуть, за «неросійську вимову») Хохлушка!Вы слышите! А хохлы такие все наглые!». У відповідь народ на палубі «безмолствовал».

Я відказала, сміючись: «Так, ми дуже-дуже «наглые». Тільки чомусь ми в себе вдома, а ви – в Чечні». Грізний мужик за секунду «здувся». Забрав у оберемок своє сімейство й зник на нижній палубі. Ми спокійно допливли до Ялти. Мали там кілька вільних годин, тож побували з дочкою в будинку Чехова, сфотографувались у садку Антона Павловича. На причал дісталися завчасно. Сиділи собі та й милувалися морем. Біля нас прогулювалась жіночка – я впізнала в ній пасажирку з нашого пароплава.

Вона підійшла, приязно всміхаючись, промовила українською: «І як же москалі нас ненавидять! Це ж треба, при власних дітях мало не бив вас і вашу дитину». Можливо комусь моя відповідь цій жінці видасться жорсткою і навіть грубою, але я відповіла щиро. І сьогодні, через чотирнадцять років відповіла б так само: «Якщо ви вважаєте, що той москаль ниций, а ви маєте гідність, то треба було проявити її тоді, коли він принижував мене. Тож, пані, вашого співчуття, вимовленого пошепки у кутку причалу, я не потребую. Не маю права читати вам лекції, скажу лише, що доки ми – українці так поводитимемося щодо одне одного - доти не матимемо ні долі, ні волі».

Крим. Історія друга.

 … Серпень 2004–го. Разом з чоловіком і дочкою відпочиваємо недалеко від Євпаторії у Саках. Ні кримський туристичний «антураж», ні суто місцева манера ведення цього бізнесу не змінилися. Народжена в Києві у глибокі радянські часи, слово «совок» збагнула, лише кілька разів побувавши в Криму. Хоча, звісно, і в Криму натрапляла на інтелігентних людей.

У вестибюлі їдальні нашого будинку відпочинку облаштували куток екскурсійного обслуговування. Шляхетна тендітна пані щодня до обіду пропонувала різні подорожі. Одного разу я запитала її, як знайти приватний музей кримсько-татарської культури. Те, що такий музей у Криму є, я знала достеменно, тільки не знала в якому місті. Жіночка дуже ввічливо зі мною говорила, відчувалось, що вона гуманітарій за фахом. Дуже хотіла допомогти, але про цей музей нічого не знала. Щоправда, як потім виявилось, слушно припустила: «Наверное этот музей в городе Старый Крым. Там очень много татар жило. Я и сама там родилась. Городок был маленький одноэтажныый. Татары коров держали, мы у них всегда молоко покупали». Я запитала: «А почему русские коров не держали?».

Пані замислилась на хвильку, всміхаючись проказала: «А и правда, почему?». Далі з охотою розповіла, як малою дружила з татарською дівчинкою, як прибігла до неї одного ранку, а хата – порожня. Все, як завжди: виблискує мідний посуд, пахнуть людським теплом рядна на підлозі, а дім – порожній… Двір порожній… Виявилось, що татарів за одну ніч виселили. Відтоді моя співрозмовниця подруги дитинства не бачила. «Жалко, конечно, но татары сами виноваты.

Они ведь уничтожили 30 тысяч руських юношей. За это их и выселили». «А где эти тридцять тисяч юношей собрались вместе, что татары их смогли так кучно уничтожить?», - запитала я. «Не знаю, так мне рассказывали». Хто, коли розповідав - пані пригадати не змогла. А я не мала охоти її агітувати, просто спілкувалась, висловлювала свої думки: «Нельзя изучать историю по передовицам газеты «Правда» и «Известия» 50-ти летней давности. Есть книги, есть исследования, и не только украинских или руських учених. Мы живем в комп»ютерный век. Информация доступна, поинтересуйтесь.

Так же повторяют, что на Западе Украины живут убийци-бандеровцы. А на самом деле это просто старая советская пропаганда, не основаная на исторических фактах. Сначала узнайте факты, а потом сами делайте выводы». Після цих слів пані ожила й уся засвітилась. «Вы абсолютно правы, - сказала вона, - «20 лет тому у нас организовывали поездку во Львов. Многие боялись. Мол живими нас бандеровцы не выпустят. Но все-таки автобус желающих насобирался. И я поехала. Какие там чудне люди! Как нас принимали! До сих пор переписываюсь с некоторыми».

Тоді у серпні 2004-го ні я, ні ця шляхетна кримська пані й гадки не мали, що у березні 2014 «бандерівський» український Захід прийматиме біженців з Криму.

Крим. Історія третя.

… 2013-й, початок грудня. Київ. Буденний вечір. Люди після роботи потічками стікаються на Майдан. Хтось щось приніс,   хтось хоче поспілкуватись, відчути зв»язок на рівні душ. Тут чужі люди тільки-но познайомившись, спілкуються щиро, як з ріднею.

 Проста, огрядна жіночка у хустці й у китайській «кухвайці» розказує: «Ой, оце з сусідкою посварилась. Докоряла, що я на майдан ходю, мовляв, усе стабільно, пенсію платять, якого біса йдеш?! А їй – пенсія стабільна! Тисячу гривень?! На один раз в аптеку сходить при наших хворобах. Тільки-но крапель серцевих напилася, трохи заспокоїлась, сестра рідна дзвонить, вона теж у Києві живе. І з тим же: «Чого на Майдан прешся?». А я так розізлилась, кричу їй: «Твоєму чоловікові зарплату вибивать!». Сестру після цих слів заціпило. Бо чоловік її у київському трамвайно-тролейбусному депо робить, від серпня зарплати не отримував. А я знову тільки-но заспокоїлась – двоюрідня сестра з Криму дзвонить.

Вона там уже двадцять років живе. Дівчиною поїхала з рідного села на Рівненщині. Українською мовою тепер не говорить: «А что это у вас там в Киеве на Майдане происходит? Мы тут в Крыму на диване лежим и смеемся». Сміється вона! Все життя в тому Криму прибиральницею проробила, у захлюпанці вік прожила і їй смішно! Я їй кажу: «Ви там в Криму на дивані смієтеся, а ми тут у Києві на Майдані плачемо від наглості Януковича і його компанії (це ще було до перших смертей на Грушевського -прим. авт.)». «А на черта вы в ту Европу собрались! Вот у меня уже десять лет есть иностранный паспорт, а я никуда не еду. Зачем мне та Польша, что я там не видела».

Правда твоя, сестро, Польща тобі не потрібна. І не їдь туди. Краще поїдь в рідне село на Рівненщину та за двадцять років раз хоч провідай свою матір, яка вас, п»ятьох дітей народила, на ноги поставила, а сьогодні в 96 років сама-самісінька дні доживає»...

Від першого дня окупації Криму все згадую цю розповідь з Майдану і запитую подумки у Бога: «Чи й тепер тій кримській рівненчанці смішно і чи й досі вона на дивані?...