Телевізійні «прямі лінії» Володимира Путіна завжди були однією з головних подій, які обговорювали політики, журналісти та прості громадяни. Розпочались вони з анекдотів – Путін на початку своєї кар'єри виступав у ролі своєрідного Діда Мороза, до якого співгромадяни могли звернутися з проханнями ялинку на центральній площі поставити або воду провести. Але тепер «пряма лінія» стала справжньою демонстрацією імператорської величі. Тепер з Путіним вже не сперечаються, у нього особливо навіть нічого й не просять. Його слухають і ним захоплюються.

За стилістикою остання телевізійна «пряма лінія» нагадувала знаменитий фільм «Тріумф волі» німецької кінематографістки Лені Ріфеншталь. Фільм цей залишається апологією авторитаризму. Олімпіаду в Сочі витримати в такій стилістиці було абсолютно неможливо. По-перше, заважав радянський смак організаторів, які бачили перед собою зразок в радянській Олімпіаді 1980 року в Москві, а не в Олімпіаді в Берліні у 1936-му. А по-друге, ідеологічний перекіс у коричневу сторону трапився у російського керівництва вже після Олімпіади – і причиною стрімкої мутації російської держави стала поразка у війні з українським народом.

До Майдану Путін ніколи не став би називати успіх неофашистського Національного фронту Франції на місцевих виборах доказом прихильності виборця до консервативних цінностей і національному суверенітету. Так, мадам Ле Пен і раніше приїжджала до Москви, але ніколи не була тут гостею першого рангу. Але зараз її візит був сприйнятий як прорив західних санкцій, а успіх на виборах – як доказ того, що європейці співчувають Росії – хоча зовсім недавно Кремль вважав, що контакти з такими європейцями – блюзнірство і виправдання неонацизму і саме в цьому звинувачував, наприклад, українську партію «Свобода».

До Майдану Путін ніколи не дозволив би собі присвятити основний час «телевізійної лінії» не Росії, а іншій країні і відірваної у неї території. Як правило, він завжди дуже мало говорив про зовнішню політику – не тільки в цих зустрічах із глядачами, але навіть у посланнях Федеральним зборам. Путін намагався виглядати в очах громадян турботливим монархом, що думає про майбутнє власної країни. Але зараз стало ясно, що майбутнє його власної країни – це територіальна експансія. Іншого майбутнього просто немає.

І це – результат багаторічного правління Володимира Путіна і його команди. Вони «доїли» Росію і, як це зазвичай буває з авторитарними режимами, перемикають увагу населення на зовнішніх ворогів і завоювання життєвого простору. Це те, що російський політолог на службі Путіна Андранік Мігранян назвав «Гітлером до і після 1939 року».

Російський 1939 вже настав – і ми бачили його наступ по телевізору. Єдине, що може зупинити бій кремлівських курантів – це відсутність ресурсів і союзників. Самотність Росії та її бідність – сьогодні два головних ворога Володимира Путіна і два головних приятеля тих, хто сподівається на мирне майбутнє України, Європи і всього світу.