«Київ нас не чує!» – кажуть люди на Сході.  І... збираються під російськими прапорами. І Київ починає виправдовуватись: чуємо, розуміємо, співчуваємо. Ось – рішення про децентралізацію, ось – про підвищення статусу російської мови. Хочете референдум? Подумаємо і про це…

Чи чуєте? Агов?!

А чи дійсно чує киян Схід?

Чи чули, коли більшістю електорату протягом багатьох років обирали для всієї країни «свою» владу, коли приводили до парламентської більшості «свою» партію, керуючись міркуваннями «хоч погане – проте, своє. Земляки…». Не раз чула від донеччан – «А що? Азаров – непоганий мужик…», або «Янукович – добрий господарник…», або вислів «хазяїн», коли йшлося про Ахметова. А ще: «Вони підняли Донбас».

Ось так і жили, керуючись подібними постулатами. А між тим, ці «хороші мужики» розповсюдились і на Центр, і на Захід. І повільно, але досить планомірно здійснювали те, через що запалав увесь Схід. Та сама східна Україна, котру, до речі,  досить важко розворушити. Адже в невеликих промислових чи курортних містечках життя йде повільно і тихо, а люди прагнуть спокою більше, ніж деінде. Там мешкають прості і мирні люди.  Вони дійсно не знають значення слова «сепаратизм» і дуже ображаються, коли воно лунає на їхню адресу. Проте, завдяки вмілій пропаганді, вони, ці прості люди, шалено бояться «фашистів», «бандерівців», «правого сектору», котрі, як мені сказали мої адекватні земляки, «прийдуть і всіх їх поріжуть». Страх жене людей (особливо агресивних жіночок і маргінальних молодиків) на вулиці – підтримувати російських диверсантів (будемо називати речі своїми іменами!). Страх, а ще звичайне невігластво щодо власної історії і… бажання мати «свій шмат ковбаси», а з чиїх рук – байдуже.  

Як зламати цей страх і це невігластво – певно, залишиться проблемою не на один рік.

І вирішувати її варто на культурному, освітянському рівні, котрому на Сході ніколи не приділяли належної уваги.

Тому так легко «брати наші ближні» вибудували для «східняків» купу міфів.

Російська мова.

Сірник, кинутий в діжку з порохом. Власне, який «порох», якщо ніхто і ніколи не змушував тих навіжених жіночок, тих пенсіонерів і молодиків говорити українською. Хоча, навряд чи вони добре говорять і… російською. А в селах Донбасу досить часто лунає саме українська мова, а крім того – грецька і болгарська. Лунає вона і в Донецьку – з вуст тих, хто сам зробив СВІЙ вибір, без жодного примусу.

Донбас – це Росія.

Навіть при СРСР, за такі розмови (кажу, як людина, котра народилася «на Донбасі») можна було отримати кілька «добрячих слів» від тих, хто давав країні «український вуглик» і «український метал». І про це з особливою гордістю наголошував робітничий клас Донеччини.

Робітничий клас.

На початку 90-х тисячі шахтарів з‘їхалися на Київський майдан (він тоді навіть не був Майданом Незалежності) зі своїми вимогами до влади, стукали касками по бруківці, домагаючись власних прав…

Спостерігаючи за тим, як поволі розгорталася на Донеччині диверсійна акція, виникало питання, а де ж ті шахтарі, ті металурги, той гордий робітничий клас? Та армія сильних мужиків з відбійними молотками, котра «ні перед ким не стане на коліна»?!

Ще гостріше воно постало, коли на Донбасі піднялася молодь і було вбито першого юнака. До речі, коли таке саме побиття молоді сталося в Києві – на захист своїх дітей  постали сотні тисяч киян… 

Так, заради справедливості, варто сказати про заяву голови профспілок шахтарів --

 «Незалежна профспілка гірників України вирішила організовувати цілодобові чергування на шахтах Донецької, Луганської та Дніпропетровської області, щоб не допустити туди сепаратистів…» .

І додати: якби ви, дорогі «мужики з відбійними молотками», знали, як довго на неї чекали! 

Яке ж «мовчання ягнят» призвело до того, що відбувається на сході зараз? Вірус страху.

Вірус страху.

З початку буремних 90-х саме з Донбасу розпочалася масштабна «кримінальна окупація» всієї України. Адже саме цей регіон виявився і досі є колискою тієї влади, котра поволі пускала корені по всіх теренах країни.

Донбас 90-х – це як Майдан періоду осені-зими 2013-2014. Тільки тривав він набагато довше! І про це варто пам‘ятати тим, хто тепер дивується тому «мовчанню ягнят».

Саме тоді почався жорстокий терор проти середнього класу. Зникали журналісти, бізнесмени, чесні працівники органів внутрішніх справ. Про це написане чимало статей, знято чимало документальних фільмів, в яких досконально простежені всі кланові і родинні зв‘язки тих, хто і донині залишається в агонізуючій владі певних партій.

Але хто це читав чи дивився, якщо головним рушієм був страх. І – «відчуття хазяїна», тієї міцної руки, котра сьогодні може кинути подачку, а завтра – безкарно «закатати в асфальт».

Але задля прикриття тези «розподіляй – і володарюй» варто було вигадати ворога. І його вигадали: «страшні західняки- бЕндерівці». Сьогодні до цієї категорії додалося – «фашисти»…

Бандерівці

Ця лякачка для «східняків» культивувалася давно. Скільки пам‘ятаю, навіть освічені люди жартома вимовляли це слово «бЕндери» або «западенці», коли йшлося про Західну Україну.  Натомість, на Заході так само жартома (доки ситуація вкладалася в межі жарту) говорили про «донецьких». Різниця полягала лише в тому, що в Західній Україні (як, до речі, і в Криму) останніми роками при владі дійсно знаходилися вихідці з Донецької області!  Протистояння «донецьких» і «бандерівців» -- чудовий привід для окупанта розібрати країну на друзки.

Крім того, на блокпостах, що утворені сепаратистами на Сході досі  «працюють» і технології Другої світової, коли у форму УПА переодягали військових НКВД. З тією різницею, що нині «страшні вороги» чомусь залишають на «полі бою» свої документи і якісь медалі з жовто-блакитними стрічками…

Аби захищатися від  невідомої сили, котра «сунеться на мирний Донбас» треба зробити власні республіки!

Донецька республіка.

А також – Луганська, Горлівська, Макіївська, Слов‘янська і т.п.

Що воно таке чітко не може пояснити ніхто. Програма, перспективи, бюджет, економічна стратегія – про це не знає і самопроголошена влада. Варто лише поглянути – хто в ній.

«Невідомі бійці» гуманітарної війни…

Гуманітарна війна.

Вона тут ведеться  давно. Це війна майже придушеного середнього класу і маргіналитету.

Останні – з тих, хто з дитинства грався «перочинними ножичками» в підворіттях і віднімав у своїх однокласників десять копійок аби зіграти «в стіночку». Їм не можна нічого довести, адже, за звичкою, вони одразу хапаються за «перо», а нині – за зброю.

Вони відпрацьовують свої рублі. Перемовлятися з ними, на жаль,  немає про що. Їхня сила і влада закінчиться, коли закінчаться ті «рублі». Отже, просто варто почекати посилення економічних санкцій проти головного «замовника» цієї маргінальної «бузи»…

Бажано – без емоцій.

Емоції.

Так само як «Київ нас не чує», побутує і ще одна думка: «Україна здає Донбас».  

Донбас, не здавай Україну!