Росіяни прийшли

Точніше, приїхали. До Києва на російсько-український конгрес примирення. І про декого з них слід сказати особливо.

Можливо, українці не хочуть нагадувати Дмитру Бикову його хамських, зарозумілих висловлювань про українську (і грузинську) націю, його ностальгічних панегіриків Радянському Союзу. І, взагалі, правильно роблять — Биков усього лише людина мейнстриму, ідеолог стадності, що він і підтвердив своїм висловлюванням про київський конгрес. Мовляв, помилився, але краще помилятися колективно.

Можливо, українці не хочуть бачити протиріч у численних інтерв’ю Іллі Пономарьова — його голосування в Думі дорогого варті. Але він як і раніше торочить, що три братні слов’янські народи мають жити в союзі.

Можливо, українці застосували принцип давності по відношенню до Марата Гельмана й не ставлять йому неприємних запитань про його колишню діяльність в Україні. Проте багато хто в Росії вважає, що Гельман, який не має ні політичних, ні моральних принципів, може бути лише очима, вухами й агентом впливу Кремля. І посередником у деяких політичних переговорах. Як і центральна фігура конгресу — Михайло Ходорковський. Обидва зустрічалися з одними й тими самими олігархами (Ахметов, Тарута), а Ходорковський, дотримуючись, мабуть, паритету, ще й до Донецька поїхав. І обидва майже слово в слово повторюють одне й те саме трактування подій, що відбуваються. Мовляв, нічого глобального, все це путінські дурощі, й нічого більше. Гельман в одному зі своїх інтерв’ю додав, що всьому світу плювати на Україну, якій треба самій знаходити розумний вихід із ситуації, породженої, звісно, путінським безумством. І ніякої третьої світової й загрози людству.

Найзабавніше, що тими ж днями Арсеній Яценюк виступив з прямо протилежною заявою. Він якраз говорив про третю світову. Військові експерти впевнені в здатності Путіна першим застосувати ядерну зброю (я теж упевнений). У європейській пресі фахівці заговорили не про путінський каприз, а про його глибоку впевненість у власній місії порятунку світу від західної зарази.

Та й факти — вперта річ. Сам Путін назвав захоплення Криму спонтанним і імпульсивним, чим викликав здоровий сміх у всіх, хто оцінив глибину розробки й планування вторгнення. Те саме можна сказати про вторгнення на Південний схід України й про багато іншого, що свідчить про давню підривну діяльність Кремля. І Марат Гельман з Глібом Павловським — не останні люди в цій справі.

На мій погляд, слід прислухатися до тих (вони просять не називати свої імена), хто вважає, що Путін прорахувався лише в одному. Він серйозно вважав, що Захід піде на розділ України, як раніше це кілька разів було з Польщею. Насправді, військовий розгром України зробить головним питання про управління окупованими територіями. На тому ж південному сході російському ВПК є чим поживитися, вельми важливим є Слов’янськ як потенційний центр видобутку сланцевого газу, але захоплення всього Донбасу означає придбання дуже неспокійного регіону, не кажучи вже про соціальне навантаження. А захоплювати треба — без цього неможливо впоратися з кримськими проблемами.

Кремль не заперечував би проти того, щоб залишки незалежної України взяв би на утримання Захід. Але той на такі переговори не йде й узагалі поки не підтверджує агітпропівську тезу, озвучену Гельманом в Україні.

Досить, однак, персоналій. Поговоримо про масовку. І почну я здалека. Після арешту Ходорковського мені запропонували взяти участь у кампанії, що включала статті про перспективи лібералізму в Росії. Один мій текст здуру опублікували в Газете.ру, і більше ніколи я там не з’являвся. Одна цитата пояснить причини такого повороту.

«Якби йшлося лише про те, що певні групи людей залежать і матеріально, і морально від існування свободи слова, то все було б дуже просто. Насправді все, що робилося в ході здійснення цієї свободи, робилося для влади або з розрахунком на її увагу.

І одразу втрачений не замовник — це було б дуже примітивно, а читач і, як багатьом здавалося, співбесідник.

І ось виробляти інтелектуальну продукцію лібералам нема для кого й нема для чого. Для самих себе хіба що. Із суспільством же — від Калінінграда до Курил — треба спілкуватися якось інакше. Уже не маючи за спиною благовоління «єдиного європейця».

Кінець цитати. «Єдиним європейцем», нагадаю, Пушкін у одному зі своїх листів французькою мовою назвав уряд в Росії. Прижилося. А я тоді, понад десять років тому, влучив у найбільш болюче місце, влучив у саму заборонену тему. Ту саму, про яку не говорили на конгресі. Про всенародну підтримку Путіна та про повну нездатність присутніх вести діалог з російським суспільством. У всіх цих людей не соціо-, а кратоцентрична картина світу, типова для Росії й абсолютно чужа нинішній Україні, особливо після Майдану. Навіть, можливо, надмірно чужа — влада теж заслуговує на увагу.

Милі люди, що зібралися в Києві, програли й втратили в Росії все, що могли. Але не це їхня головна біда — російська еміграція після сімнадцятого року теж була тими, хто програв, але її внесок у світову культуру й цивілізаційний розвиток величезний. Зовсім недавно всі ці люди показали, що їх чудово можна використовувати в темну, бо вони вельми далекі від того, щоб вести політичну боротьбу, захищаючи й просуваючи власні принципи й виробляючи на їхній основі політичні програми.

Майже всі вони з радістю брали участь у популістських і націоналістичних кампаніях, що були частиною внутрішньоелітної боротьби, серйозно приймаючи це за опозиційну діяльність. Ось і зараз вони мають намір боротися з корупцією в Україні, звісно, під егідою влади, на гроші, що надходять від Заходу, і, можливо, на ті, що дасть Ходорковський. Назвемо речі своїми іменами: в Україні запахло грошима. І це не остання причина появи тут таких відомих фахівців з розпилювання бюджетів, як Гельман і Пономарьов.

Питання про те, що ці люди можуть сказати українському суспільству, взагалі не стоїть — вони й російського суспільства не знають і знати не бажають. Україна ж у їхніх очах — молодша сестра, недо-Росія. Ніколи вони нічого не розуміли в національному розвитку й національних проблемах. Ось і дожили до того, що все пов’язане з російською ідентичністю відійшло до Путіна та його ідеологів, які зараз пророкують, що українці складуть зброю перед біоенергетикою російського духу (цитата дослівна, сам чув від якогось бородатого чмошника на «России-24»).

Ну, гаразд, гаразд, нічого лихословити, наміри ж благі — мир між народами. Та ось не виходить миру на рівних з нацистською Німеччиною й Росією, що стає нацисткою. Поїхати до Києва, щоб позначити свою позицію, своє ставлення до війни — це розумно. Але пояснювати війну капризами Путіна, а не особливостями російської ідентичності, що століттями породжує один й той самий тип внутрішнього устрою й одну й ту саму модель поведінки в зовнішньому світі, не варто. Мир можливий лише за однієї умови — за радикальних змін у Росії, після національного шоку. Це треба визнати чесно й відверто.

Але до Києва приїхали ті, хто поривається — й поки успішно — інтегруватися в нинішню політичну систему, яка цих людей не відторгає, а використовує. Вельми істотна деталь: на тлі криків про націонал-зрадників і п’яту колону, після скандальних звільнень учених і діячів культури за незгоду з політикою Кремля агітпроп слова поганого не сказав про учасників конгресу. Схоже, вони все зробили як належить. Так уже було. «Як треба» була й боротьба з корупцією, викриття «партії шахраїв і злодіїв», діяльність популіста й націоналіста Навального, та й масові акції протесту теж.

Мир, мир, мир. Але в нинішніх умовах мир — це продовження нинішньої гібридної війни й повільної капітуляції України. Ніхто з учасників конгресу не наважився б визнати головне й очевидне: доля України залежить від здатності українців вбивати й не брати полонених. Парадокс у тому, що перехід від гібридної війни до звичайної може призвести до несподіваних результатів. Гібридна війна роз’єднує українців і об’єднує росіян. Про цю роз’єднаність і про це об’єднання теж не говорилося на конгресі, хоча це центральне питання. Масштабна війна, навіть переможна для Росії, в перспективі може змінити ситуацію на прямо протилежну. Імперську дурість з росіян, звісно, вона одразу не виб’є, але українську націю може консолідувати. І не лише її, а й весь цивілізований світ.

Але який російський інтелігент наважиться назвати речі своїми іменами. Він же приїхав до Києва мирити вовка з вівцями, начисто забувши байку Крилова «Вовк на псарні». Зараз вона для України вельми актуальна.