Травневі свята «відзначилися» небаченими за всю історію України трагічними і водночас тривожними подіями. Загиблі на Донбасі і в Луганську, викрадені військовослужбовці та шахтарі, наймасштабніша з часів другої світової війни передислокація російських військових підрозділів в Криму, перші серйозні успіхи АТО, чергові захоплення адміністративних будівель, звільнення окремих з них, натяки прес-секретаря Путіна на те, що приводів для введення російських військ в Україну більше, аніж достатньо тощо.

А найжахливіше трапилося там, де здавалося поступово ситуація заспокоюється - в Одесі. Це місто багатьма експертами справедливо визнається ключем до України. І саме там, в результаті вміло спланованої провокації, загинуло 46 цивільних і біля 200 отримали поранення. При цьому так виглядає, з продемонстрованих на широкий загал відеокадрів, що все «дійство» було узгоджене заздалегідь з місцевим міліцейським «начальством». Якусь частину з нападників міліція все таки затримала. Проте вже через день більшість було відпущено під тиском проросійськи налаштованого агресивного натовпу, який йшов на штурм міського відділку.

Вочевидь російським керівництвом ставилося завдання перейти до захоплення адміністративних будівель вже й на Півдні України і показати потрібні для внутрішнього споживання телекартинки масового кровопролиття. З першим не справилися. Ймовірно не прорахували рівень патріотизму простих одеситів. Проте друге з перебором. Як наслідок, маємо Одеську сотню загиблих та постраждалих, кількість яких має стати останнім дзвінком для керівництва України.

Виходячи в чергові будні після перших травневих вихідних слід зробити низку серйозних висновків стосовно сценарію, який реалізується в нашій Батьківщині нашими північними «братами». І відповідно суттєво відкоригувати лінію захисту, бажано з акцентом на дії на упередження.

По-перше, в жодному випадку не йдеться про бажання відірвати від України лише Донецьк чи Луганськ, як дехто наївно може вважати. Стратегічне завдання зовсім інше. Програма мінімум – вісім Південно-Східних областей. А найбільш важливі міста: Одеса, бо там порти, Харків, - танковий завод і низка надважливих проектних інститутів та машинобудівних виробництв, Запоріжжя – завод «Мотор січ» і Дніпропетровськ з його КБ «Південне» та «Південмашом». Програма ж максимум – вся лівобережна Україна плюс Київ. Тому жодних випадів в бік донеччан чи луганчан. Вони використовуються виключно як початок проникнення в материкову частину країни. Втратимо Донбас – втратимо Україну. Всі сили на те, щоб жодного метра української території не було втрачено.

По-друге, переговори з місцевими немісцевими «мирними» жителями ні до чого не приводять, окрім реальних втрат життів українських військових. Ворог діє цинічно, йому байдуже що буде з цивільними, мета одна – знищення якомога більшої кількості боєздатних українських військових. Враховуючи це, слід публічно оголосити, що цивільному населенню заборонено наближатися до військових, а у випадку провокацій з блокуванням військової техніки робити попереджувальний залп і далі на ураження. Так діяли хорвати, відстоюючи незалежність своєї держави. Після перших 2-3 ексцесів охочих за гроші «попротестувати» чи щось поблокувати вже не знаходилось. В результаті Хорватія вистояла, перемогла, швидко стала на ноги, а нещодавно вже й набула членства в ЄС, ставши країною з розвиненою економікою і сильною демократичною системою врядування.

По-третє, треба нарешті визначитися з тим чи слід проводити референдум і які питання на нього виносити. Зрозуміло, що на карту поставлено надто багато. Проте треба вірити у свій народ і не намагатися його розвести чи дати підстави для сумнівів в результатах чи їх несприйнятті a priori. Очевидно, що референдум може зняти напругу і вибити козирну карту з рук різного роду сепаратистів. Тому треба використати його як шанс і насмілитися його все-таки провести до або під час першого туру виборів Президента.

По-четверте, настав нарешті час прочитати уважно Закон «про правовий режим воєнного стану» і відверто визнати, що передумови для введення воєнного стану вже давно назріли. Адже збройна агресія з боку Росії вже давно має місце, і це публічно визнала низка лідерів європейських країн, США та інших. Загроза нападу, після нарощування в Криму військового угрупування сусідньої держави та свіжих заяв Пєскова, прес-секретаря Путіна, цілком очевидна. А про наявність небезпеки державній незалежності та територіальній цілісності України годі й говорити. У ситуації з Кримом час втратили і відповідно його було анексовано. Наступати на ті ж самі граблі – це вже злочин перед народом. Хтось може закинути, що це нівелює легітимність виборів Президента. Так, як мінімум один Президент буде про це говорити. Проте він вже й так не збирається нічого визнавати, його мета в розвалі і загарбанні України, а не в якихось легітимних виборах чи плебісцитах.

Й останнє. Керівники української держави й головний дипломат країни впевнено заявляють, що нам не потрібні миротворці ООН, самі впораємося в себе в країні. І це робиться в той час, коли з одного боку щодня втрачається контроль над все більшою кількістю міст і містечок, а міліція ледве не в повному складі відділками здається ворогу, вивішуючи прапор неіснуючої ДНР на своєму парадному вході.

А з іншого, російські спікери нав’язують думку про те, що в Києві сидить «хунта», яка віддає накази вбивати «мирних» жителів, Путіну надходять тисячі звернень з проханням про захист, а російські «миротворчі» війська вже напоготові! В такій ситуації треба діяти миттєво, на упередження, офіційно звернувшись до Ради Безпеки ООН з проханням ввести миротворчий контингент з чітко визначеним мандатом і збалансованим складом, в ідеалі без військ постійних членів Радбезу. Такий крок потенційно зламає намальований у Кремлі сценарій. Так, Росія може рішення заветувати, проте таке рішення стане ще одним аргументом на користь дієвішої підтримки України з боку міжнародної спільноти.

А завершити цей допис хотілося б все таки на оптимістичній ноті. Проблем в Україні, як показують події останніх двох місяців, неочікувано забагато. Цілі інститути держави потрібно не просто перебудовувати чи підсилювати, а по-суті будувати з нуля. І то на марші, без часу на роздуми. Мова навіть постала про виживання країни. Проте вчимося ми на власних помилках дуже швидко. Перші результати АТО та останні кадрові призначення в Міноборони та СБУ - тому підтвердження. Надихає ж на позитивний лад і подальшу боротьбу головне - відданість переважної більшості громадян України своїй Батьківщині і готовність її захищати. Залишається лиш сподіватися, що «Одеська сотня» стане по-справжньому останнім дзвінком для України!