Мій улюблений жанр – «іронія долі» або «ігри Бога». Хто б міг спланувати дві такі художні акції одночасно – виставка «духовних скарбів» четвертого Президента України Януковича - «Кодекс Межигір’я», експропрійованих революціонерами, і виставка «Основи» з колекції третього Президента України Віктора Ющенка. Судячи з черг біля НХМУ, Янукович таки ближчий до народу.

Кращого атракціону для травневих свят у Києві важко придумати: на виставку «Кодекс Межигір’я» в Національний художній музей України стояли черги з людей, які на чотири вихідні приїздять у Київ, щоб покупатися в фонтанах і з пивом на Майдані подивитися безкоштовний концерт, старших людей з окраїн Києва, які в «місто» вибираються на свята, подивитися, «как изменился Киев и что они там понастроили» або компанії, які пішли б усюди, де показують цікаве, якби тільки знати куди йти.

На сходах НХМУ - черги, у залах усі фотографують: показати сусідам, родичам і знайомим, «як він жирував за наші гроші». Народ тягнеться поглядом на стіни – прочитати більше подробиць про це вєліколєпіє, але підписів під експонатами немає. Згідно з кураторською концепцією, речі з резиденції Януковича виставлені не як твори мистецтва, а як печера Алладіна.

Відтак непідписану картину Івана Полєнова «Кто из вас без греха?», яку для Януковича купили на аукціоні за 4 млн фунтів стерлінгів, проходять, не затримуючись, біля годинника з гойдалкою чи ікорниць у вигляді осетрів – черга із фотографів. У дівчини, яка сидить під табличкою «у мене можна запитати про виставку», принаймні можна запитати, чому зі стін не познімали або не заклеїли старі таблички з постійної експозиції.

Люди ж на повному серйозі читають під портретом духівника Януковича схіархімандрита Зосими ім’я котрогось зі святих. На це дівчині відповісти нічого, а про кураторську концепцію без підписів я здогадалася і без неї.

Мені найбільше шкода Ісуса і Матір Божу, в ці скорбні очі напевно ж щиро молилися і дивилися лукаві люди, і просили допомоги в їх великих гнусних ділах. Ікони ж мусили мовчати. Не видно, щоб вони «плакали» - терпіли в повній тиші. Співала тільки одна ікона - музична шкатулка, як казав співкуратор виставки Олександр Ройтбурд: в ящику відкривалися броньовані двері, виїжджала ікона і звучали псалми чи духовні піснеспіви. В музеї ікона «не грає», пояснення кураторів – сіла батарейка.

Коментувати інкрустовані перламутром туалетні столики чи нерозпаковані сервізи Hermes, немає сенсу. Я вийшла із зали з одним запитанням: чому він не забрав крокодила? Чому не вивіз шкуру крокодила, пофарбовану на чорне. Крокодил-мавр – це, по-перше, красиво. По-друге, це символ: людина – цар природи, ставиш ногу на голову мертвого крокодила і почуваєшся королем джунглів. Як Антей набирався сили, торкаючись землі, так збоченець, я собі фантазую, запалюється від вигляду розіп’ятого на площині хижака.

Після виставки я згадала слова жінки-наглядачки з музею, мовляв, так погано почуваюся серед цих речей, буквально фізично розбита від жахливої енергетики. Знімати порчу пішла на другий поверх – уже роботи Івана Максимовича на сходах подіяли як знеболювальне. Богомазов, Мурашко, Петрицький, Шовкуненко, Меллер, Екстер, Бурлюк, Новаківський, Холодний, Грищенко накладали мазі і припарки на свіжі рубці душі.

На території Софії Київської дерева, помальовані в різні кольори, з писанками на гілках, сонце на банях собору, діти, що калатають в дзвони біля трапезної, килимові клумби тюльпанів.

І в «Хлібні» виставка народного мистецтва з колекції Віктора Ющенка. Тут інша кураторська концепція – «з любов’ю до свого»: куратор виставки Лідія Лихач сама колекціонер народного мистецтва, розуміється на цінності і естетиці селянського арту, втретє працювала із колекцією Ющенка, і до 60-річчя третього Президента України вона намагалася сучасними музейними прийомами створити естетичний портрет традиційної України.

У кожній залі – як у зразковій українській хаті: білі стіни, вибілені, напрасовані рушники, свічники, посуд, ікони, скриня, святковий одяг. В цьому практичному повсякденному наборі необхідних побутових речей – уся різноманітність України. Узори, кольори, форми, техніки. І жодної людини.

Ти ходиш порожніми залами, і за твоїми плечима одразу гасне світло – наглядачка пильнує лічильник електроенергії. Ти думаєш: красиво, побожно, хороша аура, не хочеться виходити, скільки праці!

Порівнюєш із тією, іншою виставкою мимоволі. У Януковича усе нове і досконале, без подряпини, з добротними ящиками, в яких транспортувалися речі, на 80% нові ікони з сяйвом, гладким, як яєчко, іконописом, канонічними обличчями святих. У колекції Ющенка усе вживане, реставроване, надщерблене – намолене.

В цих «антикварних» речах, які не стояли в вітрині, а служили і працювали людям, стільки правди і краси, що мимоволі впадаєш в замилування тією ідилічною Україною XIX століття, якою справедливо дорікали Ющенку в XXI. Музейники в НХМУ дотепно оформили в скляний куб величезний пакет із гігантським трипільським горщиком, який Януковичу нібито подарував Ющенко, і в тому ж вигляді його й знайшли в Межигір’ї.

Куди серед дорогих виробів найкращих мануфактур склеєний глиняний горщик? Втім, знаючі люди кажуть, що Віктор Андрійович ніколи б не подарував такого великого горщика – Віктору Федоровичу, колекціонерська жаба задушила б.

Стежка фантазії може завести в пекло, бо портрету Януковича, пензля Нікаса Сафронова, уява протиставляє портрет Ющенка, який міг би бути написаний народним художником Панасом Ярмоленком, чиї роботи є в колекції Віктора Ющенка.

Існує спокуса прирівняти ці дві виставки до символу двох Україн – бундючної, декорованої запозиченими з зарубіжних мануфактур та аукціонів позолоченими вазами і свічниками, напоказ, і другої – трудової, красивої тим, що зроблено її власними руками, різноманітної і різнобарвної в повсякденних творчих практиках. «Ігри бога» - що ці дві України існують одночасно, і не тільки дві – двадцять дві. Триста двадцять дві. І це дає надію.

…А наступні президенти України, ймовірно, колекціонуватимуть електронні іграшки і інсталяції… і по-своєму, це теж впливатиме на lifestyle країни.