Історичні зміни ущільнюють час і розкривають очі. Шість місяців виявилися миттю. З грудня 2013-го ми  перенеслися в далекі роки ще незрозумілого завтра.  Кидок з тихого часу покірливості в жорстокий час непокори не обійшовся без перевантаження. Ми відчуваємо його індивідуально.

Одним трохи заклало вуха, других  занудило, в третіх виросли крила за спиною, наче вони увійшли в резонанс на дитячих гойдалках. Те,що відбувається, породжує полеміку, схожу на ту, що була два десятиліття тому. Нещодавно один з моїх друзів, вчорашній студент, запитав: «1991-го теж так було?» Він мав на увазі бандитське беззаконня, галопуючу інфляцію і непередбачуваність подальших подій. Я відповів йому, мовляв, ні, тоді не було загрози війни. Але пізніше зрозумів, помилився. Військові зіткнення відбувалися й тоді: Сумгаїт, Вільнюс, Тбілісі...

У 90-х Україна уникнула крові лише з однієї причини: у нас, як і в Росії, Білорусі, Казахстані, зміна правлячих еліт проходила в рамках колишньої ідеології. Узагалі, ті часи, незважаючи на падіння КПРС, були розквітом матеріалізму. Усі цікавилися економікою, ринковими відносинами, особистим бізнесом, у яких бачили вихід з комуністичної безвиході.

Мітинги за скасування 6-ї статті Конституції (про керівну роль КПРС) пішли в історію, як і сама держава, що затвердила цю норму.  Тому в більшості республік колишнього Союзу збереглися ідеологія  і мораль ленінізму, стиль керівництва більшовиків, компартії, номенклатура й багато чого іншого з минулої сумної спадщини.

Розвал Союзу, за яким досі чути плач з кремлівського муру, не став докорінним перетворенням життя. Не революція змела стару імперську будівлю, пристосовану комуністами для своїх потреб. Вона зруйнувалася сама, підточена червою бюрократизму, прогнила від ортодоксальної цвілі.  Той крах нагадував банкрутство великої корпорації, коли кризисні менеджери в паніці передавали частину повноважень у філії, проводили ребрендинг, тобто певну маркетингову стратегію, що дозволяє все змінити на користь власника.

Союз зруйнувався в юридичному сенсі, але встояв у своїй глибинній суті, як змінена система правління Москви  на територіях, що колись їй належали. Напевно, інакше й не могло бути. І не лише через Путіна в Кремлі й агресивної політики Росії, яка правдами й неправдами тягне всіх у золоте століття своєї ери, що стало для багатьох народів чорними днями національної історії.

У ті далекі 90-ті, правлячі еліти захоплювалися викриттями Сталіна, розкривали неспроможність державної монополії в економіці, але всіляко перешкоджали  пробудженню національної самосвідомості, громадянських відчуттів і гідності людей. Утиски забезпечували гарантію непохитності системи. Їй вигідно було розміняти атеїстів на віруючих, заохочувати будь-який вид заробітків  і навіть створювати видимість демократії, щоб множилася кількість залежних від влади громадян.

Окрім прибалтійських республік, ніде на пострадянському просторі людина як творець і власник держави не стала врівень з машиною управління. Навпаки, рівень патерналістських настроїв зріс разом з чисельністю держапарату, легальними й тіньовими доходами чиновників.

В Україні це призвело до революції  2013 року, коли  громадяни з різних прошарків суспільства пішли на штурм створеної комуністами системи розподілу: забираємо в усіх — даємо своїм. Через 23 роки після краху СРСР почали руйнуватися фундамент і стіни тоталітарної несучої конструкції.

Ініціатор демонтажу — світогляд. Не партії й економічні вимоги сформували масовий вуличний, а головне — інтелектуальний протест. Революція сталася в свідомості кожного з нас. Саме тому  неможливо втихомирити, перемогти або обмежити зміну устроїв. Саме тому вона викликає жах її творців, рабів і сатрапів.

Нові ідеали не поєднуються зі старими помилками, так само, як розглядання зірок в електронний телескоп з вірою в пласку землю на трьох китах. І поховання не передбачає риття могили небіжчиком. Чомусь раніше ми цього не відчували. Ще зовсім недавно я сам був прибічником політичного плюралізму, що передбачав різноманітність думок.

А тепер око помічає недоладність і внутрішній дисонанс колись звичних речей. Комуністи в парламенті, а їхня ідеологія не заборонена — це нонсенс, сплачений величезними жертвами в минулому й національною зрадою сьогодні. Олігархічний клан, що створив партію одного регіону й занурив його в XIX століття, — така ж безглуздість, що чомусь не викликала протесту всього лише кілька місяців тому. Про роки кінця минулого століття годі й казати!

Ні, ми б не змогли змінити свою країну й суспільство 1991 року. Недостатньо було українським  тризубом замінити радянські герби, дряхліючим функціонерам КПРС поступитися місцем молодим комсомольським горлохватам. Незалежність ми здобуваємо сьогодні в крові, багні, брехні й водночас у дивній духовній спорідненості, якої я не пам’ятаю за всю нашу сучасну історію.

Особистість і громадянське суспільство, мов дивні квіти, зростають на субстраті хиб і помилок. Ми усвідомили:  рабство не зникає, якщо стихія руйнує тюремний мур. Воно живе в звичках людей, у тому світі матеріалізму, де обмежувачі  природні й матеріальні, як огорожі, грати, цензура й «сильна влада».  

Агресивним бабусям з іконами, сепаратистам і багатьом політикам цього не поясниш. Як не міг Джордано Бруно пояснити суду інквізиції, що сонце не одне у Всесвіті. Як академік Андрій Сахаров не міг пояснити делегатам партійного з’їзду  причини злочинів радянської армії в Афганістані. Як ми не можемо пояснити росіянам і деяким нашим громадянам, що міф про бандерівців вигадали в Кремлі.

У цьому й полягає головний парадокс розпорошеного у просторі й часі народу. Не всі розмістилися на одній осі. Електоральними полями ще блукають політики, з промовами «про зарплати й пенсії», як у завалених забоях, сидять по домівках шахтарі, чию долю вирішують збанкрутілі політики й відверті пройдисвіти.

Незрозумілий розклад у команді претендентів на владу й передвиборна агітація змішалися з фронтовими зведеннями. Але  вектор усіх подій і випадків у країні визначається вже не в одному місці, не одними й тими ж людьми з великими фінансовими можливостями.

Втрутилося суспільство й громадяни, яких називають різними іменами, видаючи за бандерівців або невидимок «правого сектора», словом, страшна сила, здатна дійти від Межигір’я аж до Кремля.  Якщо він має намір приєднати до себе революцію, то чом би й ні? Час і переконання можуть усе.