Ще вчора ми дивилися російське телебачення в німому захопленні. Це було захоплююче як у цирку, феєричне пропагандистське шоу, яке розігрується прекрасними, інколи навіть геніальними акторами. Вони могли раптово показати каску бійця «Беркуту», яка лопнула чи то від удару, чи то від надмірно калорійного харчування, або посипати голову радіоактивним попелом, щоб уся Європа вжахнулася.

Як важко часом відірватися від кінозапису виступу Геббельса чи Гітлера — акторські кривляння яких відпрацьовувалися десятиріччями, так і Дмитро Кисельов ні на секунду не змушував сумніватися хай і в сумнівної якості, але у вищій пробі свого професіоналізму. І ось, ця доба минула.

Акули пропагандистської війни поступаються своїм місцем рибці подрібніше, і навіть потихеньку дозволяють собі покритикувати офіційну інформаційну політику центральних інформаційних агенцій: «Ми переступили небезпечну межу». Що змінилося на передовій інформаційної війни, чому Кремль позбувається своїх прославлених студійних генералів, просуваючи в перші лави на баскому командирському коні вчорашніх сержантів, які й кінського поту раніше не нюхали?!

• Історія, про яку сьогодні йтиметься, почалася в далекому сибірському Іркутську, наприкінці квітня. У міську школу № 11 нагрянули неочікувані гості — молоді люди з «Федерального молодіжного проекту «Сеть»», який називає себе проектом не політичним, а виключно освітнім. Прийшли не з порожніми руками, а принесли особливу абетку, яку до кінця весни планується розповсюдити в усіх іркутських школах. Азбука ця не проста, а особлива — «Ввічлива». Ми ж з вами звикли, що літери абетки ілюструються речами, які знає кожна дитина, — від кавуна, метелика, велосипеда до екскаватора, дзиґи і яблука. Активісти «федерального молодіжного проекту» визнали ці символи чужими російській дитині. Російське дитя, ледь відірвавшись від грудей матері, має рости на абсолютно інших символах. — «А» це «Антимайдан», «Б» це «Беркут», «В» це «Ввічливі люди»... «Отець», як колись у Павлика Морозова, це не той, хто разом із твоєю матір’ю, дав тобі життя, а чужий бородатий дядько в рясі — нині патріарх Кирило; і навіть букву «П» ілюструє не «папа», а портрет «Путіна». «І» — «Історія» — там обов’язково з червоним прапором, а «Т» — «Твердість» — обов’язково з Лавровим (просто Лавровим, а не лавровим листком). Ледве навчившись читати, маленький росіянин вже зобов’язаний знати, що найважливіші слова це «Церква», «Севастополь», а літера «Ы» це перекреслена українська «И» в українському слові «Крим»... Всеросійська молодіжна організація — без відкритої інформації про її діяльність, без самореклами, яка позиціонує себе як постачальник кадрів для молодіжних організацій-партнерів; маленька непомітна організація, яка взялася перепрошивати свідомість всім російським дітлахам... Таких на державному фінансуванні в сьогоднішній Росії сотні...

Та чи не дуже багато уваги ми приділили цій незначній події, і без того досить (хай і по-різному) висвітленій російською, українською і світовою пресою?! Думаю, що ця подія швидко могла б і забутися, якби цю ініціативу не було підхоплено центральними каналами російського телебачення. Адже нові російські символи, це так захоплююче!

Ще кілька місяців тому, тому ж таки телеканалові «Росія-24» вистачало фантазії лише на те, щоб до списку російських супергероїв, окрім чинного президента, включити сторіччями заїжджених Івана Сусаніна, Петра Першого або, з тих хто свіжіший, — Юрія Гагаріна. І ось, події останніх місяців народили нову міфологію, нових героїв нових російських казок.

Нову міфологію, новий епос, який вперше випробували напередодні травневих свят на школярах Іркутська, а минулого понеділка виклали вже всій країні у випуску «Вістей з Євгеном Поповим», присвяченому переважно подіям «на» Україні. «Події» ці, за твердженням Євгена Попова, послужили справжньою «музою для креативних росіян», надихнувши їх створити цілу галерею нових символів, нових могутніх типажів Росії.

ВІДПОВІДЬ «ВЕЖЛИВОЙ АЗБУКЕ» ПРОПУТІНСЬКОГО ПРОЕКТУ «СЕТЬ». ЛИШЕ РЕАЛІЗМ, ЛИШЕ ХАРДКОР / ІЛЮСТРАЦІЯ ІЗ СТОРІНКИ «ФЕЙСБУК» ВОЛОДИМИРА ПЛОТНІКОВА

• Хто ж ці нові типажі, покликані бути вплетеними в полотно нової Росії? Ба! Та це, в більшості своїй, все ті ж персонажі з іркутської «Ввічливої азбуки»! По-перше, це знайомі нам «Ввічливі люди» — «ультрасучасні солдати, які діють чітко, професійно, без агресії, та викликають у росіян гордість і впевненість у майбутньому». Дуже шкода, звичайно, що «гордість і впевненість у майбутньому» у росіян викликає не їхня власна армія, а, згідно з твердженнями офіційних російських осіб, «самооборона, яка стихійно виникла», без розпізнавальних знаків приналежності до будь-яких збройних сил, і із закритими балаклавами обличчями. По-друге, це «безстрашна і приваблива прокурор» Наталя Поклонська, — яка колись привернула до себе увагу кримінального авторитету «Гобліна», відомого як Сергій Аксьонов, і яка безстрашно поєднувала кар’єру в прокуратурі зі співжиттям з одним із найогидніших представників кримінально-політичної верхівки Криму. Це не менш романтичний, хоч і менш сексуальний «страхітливий козак Бабай, з яким краще не сперечатися», — який перебуває у федеральному розшуку за звинуваченням в убивстві, уродженець Бєлорєченська Олександр Можаєв. «Бородатий воїн у папасі», який закликає за його власним визначенням, «царя-Путіна» на голову українських «жидомасонів». Це «командир Бабая полковник Стрєлков, із зовнішністю дореволюційного офіцера і монархічними ідеями», який став «героєм сучасного епосу», «вселив у когось пошану», а в цивільне населення Донбасу і «панічний страх». — Насправді, відставний полковник ГРУ Ігор Гіркін, який повоював на Балканах і в Чечні, який бавився в історичні реконструкції, зачекався нового російського царя, а наразі розміняв офіцерську честь на тактику живого щита з людей похилого віку, жінок та дітей. «Небувалий інтерес» на думку Євгена Попова, викликає і «мер Слов’янська Пономарьов — людина проста», який «за словом, часто і нецензурним, в кишеню не полізе» (дійсно, окрім нецензурних слів, з російською мовою В’ячеслав Пономарьов знайомий поверхово). Рейтинг нових супергероїв Росії замикає «статний холоднокровний міністр закордонних справ Лавров, який уразив світ і росіян своєю безмежною компетентністю та завзятістю у відстоюванні російських інтересів». Хай Євген Попов і сплутав у своїй характеристиці «брехливість» і «безпринципність» з «компетентністю» (втім, а чому, справді, не можна припустити існування компетентних брехунів — якщо визнати брехню професією, або навіть покликанням, звичайно), але в глибині душі кожен українець готовий віддати місце Лаврова своєму «супергероєві» — представникові Росії в ООН Віталієві Чуркіну, який не побоявся сам один випити до дна чашу презирства всього цивілізованого і навіть не дуже світу.

Колись, через 15 років по закінченні Війни 1812 року, першої з тих, що дістали в Росії назву Вітчизняної війни, в імператорському Зимовому палаці в Санкт-Петербурзі було створено Військову галерею — галерея портретів генералів і менш іменитих героїв війни, яка завершилася.

Тепер, зусиллями пропагандистів нової доби, після закінчення нової, на цей раз війни, яка в історії отримає назву Безславної чи Ганебної, створюється галерея зовсім інших героїв — не генералів, які прославилися, а злодіїв, убивць і повій, військових, які соромливо приховують знаки розрізнення, і дипломатів, яким не потискають рук, із зображеннями яких в одному ряду можна повісити хіба що портрет глави нацистської дипломатії Йоахима фон Ріббентропа, — людини, яка порушила всі без винятку угоди ним укладені. У Росії, вкотре в її історії, настають нові часи, зі своїми героями, зі своєю міфологією.

• Нові казки потребують нових оповідачів, нових традицій переказів. Нові казки не терплять яскравих оповідачів, тут яскравим блиском може сяяти лише один головний герой у Кремлі, решта ж, подібно до нічного світила, світять лише відбитим світлом. Тут актор, співець, олімпійський чемпіон стають зірками лише тоді, коли на прем’єру нової російської кінострічки одягають футболку із зображенням ботоксної кремлівської зірки, і колекції, яка з тієї ж причини «набирає популярності» тих-таки «талановитих воронезьких дизайнерів». Та й сама кінопрем’єра згадується як значна подія лише тому, що хтось прийшов на неї в одязі із зображенням Вождя, і, в запалі вірнопідданського замилування зображенням на футболці, якось забувають навіть сказати, а що за фільм, власне, демонстрували на цьому прем’єрному показі. У цій новій системі цінностей немає місця таким як Дмитро Кисельов. Він дуже блищав, затьмарюючи собою смутну сіру істоту, яку всіма російськими ЗМІ намагаються змусити плавати краще за рибу, і літати вище за білого журавля. Якщо Вождь, Диктатор, забарвлений у блідо-сірі тони, то ті, хто його оточує, хто славить його ім’я, можуть бути лише безбарвними. Доба Кисельова минула, — нові безликі молодіжні організації рекрутують кадри для путінюгенду, нові безликі телеведучі тільки те й роблять, що славлять портрети Вождя на футболках, а супергерої казок нової країни все більше нагадують не добрих молодців-богатирів, і навіть не Іванів-дурників, а лісовиків, примар, солов’їв-розбійників і Кощіїв безсмертних. Благо, російські казки завжди були одностайні в одному — царство Кощія неодмінно впаде, і найбільше зло, насправді, виявиться не таким уже й невмирущим.