Вибори в будь-якій країні ніколи не бувають суто внутрішньою справою. Особливо такі, як вибори президента України, що відбулися в один день з виборами до Європарламенту. Про це нагадав, зокрема, Бернар-Анрі Леві, який вважає, що саме в Україні зараз вирішується доля Європи. Що чистісінька правда.

І доля Росії теж. Так було не раз, бо внутрішніх джерел розвитку в моїй країні не було й немає. Тому й пишу про Україну, але зовсім не збираюся освідчуватися в коханні іншій країні. Тому що вона інша, тому що Україна не Росія, а почни розводити сантименти, то вийде, що побічно стверджуєш зворотне.

Про ставлення до чужого добре сказано у Андрія Бітова в «Уроках Вірменії». Сам він це сформулював чи дійсно почув від свого вірменського друга, абсолютно неважливо: «Якщо я вірменин, — говорить він, — то я вірменин, і не хтось інший. Чи є в мене підстави любити яку-небудь націю так само, як свою? Немає. Але тоді чи є в мене право віддавати перевагу якій-небудь нації іншій? Ніколи. Не можна бути вірменофілом, якщо ти не вірменин...»

Тому і не збираюся грати в українофілію — це безглуздо й фальшиво, а в контексті тих відносин, що склалися між нашими країнами, народами й культурами, може виявитися навіть і образливим, як поблажливість старшого брата. Але про місію України по відношенню до Росії скажу. Саме в контексті цієї місії й слід розглядати вибори, що відбулися.

Напередодні 25 травня в агітпропі намітилася нова тенденція. Дві людини, відомі як неофіційні офіційні рупори агітпропу, — Марат Гельман і Леонід Радзіховський — озвучили одну й ту ж тезу. Мовляв, Україна для Путіна — відрізаний шматок, він більше не турбуватиме її.

Жодна інформована людина цьому не повірить. Розраховано було на закордон і на ту частину російської прогресивної громадськості, що закликає українців не чинити опір в ім’я світлих ідеалів миру й добра.

Смута на всьому просторі колишнього СРСР і, думаю, за його межами тривала й триватиме роками й десятиліттями. Вона вже перетворилася на рутину, на спосіб життя мільйонів людей і цілих поколінь.

Провина за це лише на Росії й росіянах. Це основа їхньої політики, їхньої ідентичності, їхнього модус вівенді в світі. Без цього вони перестануть бути росіянами.

Вивести їх з цього стану може лише шок. Ось це і є місією України. Зараз доля України та Росії залежить від дій українських військових. Терористи та нацисти не розуміють іншої мови. Росії (ніхто ж не сумнівається, що Росія, а не якісь ополченці окупували Крим і воюють у Донбасі) має бути завдана ще одна поразка — військова. Мирна поразка вже відбулася — це сам факт проведення президентських виборів і їхній підсумок.

Але абсолютно очевидно, що в Україні багато чого перешкоджає виконанню цієї місії. Перше, що вразило ще у неділю ввечері, це велика кількість популістських заяв про те, що нова влада має бути грушею для биття, що її треба терзати й мучити, що потрібен перманентний Майдан.

Популізм в умовах агресії — національний суїцид. Настільки ж самогубна не зупинена вчасно революція. Пряма демократія — шлях до тоталітаризму, це давно вже очевидно. Права та свободи громадян забезпечує лише інституційна демократія. Вона піддалася деформаціям за Януковича та серйозним випробуванням під час Майдану. (У Росії держава взагалі приватизована).

Мій друг Дмитро Петров у книжці, присвяченій Джону Кеннеді, відкрив сучасному читачеві багато чого з того, що було не так добре відомо в політичній біографії цього діяча. У своїй випускній роботі 1940 року, присвяченій Мюнхенській угоді, майбутній президент США вступив у дискусію з власним батьком, послом у Великій Британії, який вважав європейську демократію приреченою на знищення нацизмом.

Кеннеді-молодший, усупереч поширеній тоді думці, стверджував, що демократія може й має бути сильнішою за тоталітарні режими, що її силовий потенціал недооцінений. Через десять років, теж усупереч панівним настроям, Джон Кеннеді виступив за військову присутність США в Європі.

Я згадав про це, тому що українська демократія, яка довела свою життєздатність на минулих виборах, покликана довести й свою силу — зупинити Росію, змусити її відмовитися від підривної діяльності, від погроз миру й людству.

Зробити це дуже важко в нинішній ситуації, що дедалі більше нагадує атмосферу Мюнхена в Європі й американське пораженство. Особливо тривожними є підсумки виборів до Європарламенту, поступове посилення кремлівського фашинтерну в Європі.

При цьому прибічники перманентного Майдану говорять про те, що цілком природна консолідація довкола влади, мобілізація національного потенціалу в умовах агресії — це дотримання російської тоталітарної моделі. Чого ж з ними сперечатися? Якщо в гімні України співається про козацький рід, то нехай Гоголь їм нагадає, на що перетворювалася вольниця з початком війни:

«Усе тут же опоясувалося й озброювалося. Кошовий виріс на цілий аршин. Це вже не був той боязкий виконавець легковажних бажань вольного народу; це був необмежений повелитель. Це був деспот, який умів лише повелівати. Усі свавільні й гульливі лицарі струнко стояли в рядах, шанобливо опустивши голови, не сміючи підняти очі, коли кошовий роздавав веління; роздавав він їх тихо, не скрикуючи, не кваплячись, але з розстановкою, як старий, глибоко досвідчений у справі козак, який не вперше виконував розумно задумані підприємства».

І я не думаю, що в армії Петлюри й в УПА не було дисципліни і єдиноначальності.

Інша пошесть — недооцінка противника. І в Україні, і в Росії є доволі багато людей, які вважають, що нинішній режим ось-ось зруйнується, що це агонія імперії. На жаль, усе набагато гірше. Це не безумство й не тимчасова реставрація. Це вічний рух по колу. Російська імперія не може припинити своє існування, як припинили інші, залишивши після себе культурний і цивілізаційний спадок, бо вона в головах і душах, а не на політичній карті.

Історична роль імперій аж ніяк не завжди була негативною й руйнівною. Імперія Олександра Македонського трансформувала грецьку культуру в елліністичну цивілізацію, не варто навіть і говорити про спадщину Римської імперії, а в новітній час — про британську співдружність, культурно-цивілізаційні наслідки французького колоніалізму. Українцям не треба пояснювати історичне значення Австро-Угорської імперії. Але спадкоємицю Орди й Візантії Семен Липкін не даремно назвав випадковою імперією.

Випадковою, але вкоріненою в душах не лише росіян. Уже якось писав про недооцінку інтеграції української політичної еліти в еліту радянську, про реальну ціннісну й побутову спільність частини українців з росіянами. Коли надходять повідомлення, що українські прикордонники та міліціонери сприяють терористам, за цим стоїть те, що російська влада їм ближча за власну націю. Вони хочуть правити так само, як править еліта в Росії.

Підтримують терористів люди, яким комфортно в імперській байдужості до власної історії, до людської й національної гідності, що звиклися з певним способом життя. Його зміна не менш важлива, ніж військова перемога над тероризмом. Недаремно радянська пропаганда так боялася «західного способу життя».

А про нинішню культурно-побутову єдність Росії добре сказав один мій френд по фейсбуку: «Для того, щоб «народу й партії» бути єдиними, їм не обов’язково носити одні й ті ж адідаси або співати хором. Цілком достатньо мати один і той же побутовий устрій, нехай і на різних рівнях забезпеченості.

У Кремлі живуть точно так, як вокзальні бомжі або вишівська інтелігенція. Тільки перші ходять на золоті унітази, другі — до нужників, а треті — на фарфорові. Одне й те саме уявлення про гроші, тільки кількість мають різну. Одне й те саме — про власність. І так далі, і так далі».

Подолання побутової імперської уніфікації — частина процесу, започаткованого на Майдані. Вибори стали ще одним кроком убік від формування єдиного неототалітарного простору на сході Європи. Подолання неототалітарного тренду, відхід від такої перспективи вимагає оновлення як владних інститутів, так і повсякденного життя.