Наприкінці минулого тижня відбулися дві непов’язані одна з одною, але яскраві події. Український фільм «Плем’я» здобув кілька призів на Каннському фестивалі, а в київському «Майстер-класі» пройшов авторський концерт одного з наших найкращих композиторів Вікторії Польової.

Загалом, концерт прозвучав як цілісний музичний текст високої меланхолії, однак важко було позбутися враження, що ранні п’єси Вікторії — такі, як «Пьєта» (2006, для сольної скрипки й струнних, присвята Арво Пярту), «Біле поховання» (2002, для гобоя та струнних, присвята Андрію Тарковському), камерна кантата для голосу, фортепіано та струнних «Людина — не острів» (2006, на вірші Джона Донна) — більше відповідали заявленій темі спомину та теперішній ситуації, аніж нова п’єса «Мартиролог» для голосу та струнних, по суті, присвячена Небесній Сотні.

Подібне відчуття — щодо фільму Слабошпицького, а також — віршів Сергія Жадана, старих і нових, читаних ним на початку квітня на «Книжковому Арсеналі» в Києві: цілковита емоційна відповідність тому, що коїться тут і зараз.

І це не кон’юнктура. Не митці гналися за трагізмом життя, а життя нарешті наздогнало музику Вікторії, кіно Мирослава, поезію Сергія.

Як писав колись великий німецький культуролог Вальтер Беньямін, віщі сни — привілей меланхоліків (так само він підкреслював, що в старовину під меланхолією розуміли власне хист до мистецтва).

Ось чому ремствування частини професійної спільноти про брак фінансування чи про руйнування школи національного кіна/письменництва/композиторства мають рівно стільки ж сенсу, скільки заклики почути Донбас. Справжні творці не відповідають на виклик часу, але самі кидають його.

Давно помічено, що великі потрясіння — революції, війни — відгукуються в мистецтві небувалими сплесками продуктивності: достатньо згадати Францію та Німеччину 1920-х, «червоний ренесанс» в України тих— таки років.

Так, соціальний вибух може призвести до вибуху культурного — але в тому випадку, коли є чому, точніше, кому вибухати, — адже якщо подивитися уважніше, то виявиться, що в названих країнах уже на початку століття був достатньо великий прошарок обдарованих митців майже у всіх жанрах. Війна та революція просто додали сили їхнім голосам.

І революцію, і війну ми маємо зараз. Чи скористаються наші митці цим найважчим і водночас найвдячнішим привілеєм, доступним тільки їм, — і продовжать втілювати свої віщі сни у все кращих і кращих мистецьких формах?