Були якісь дрімучі часи Януковича, коли до революції було ще, як до Луни, а Юля тільки півроку як сіла. Я визирала з-за штативів прес-поінта у Давосі, стукала по клавішах ноутбука, конспектуючи таймкоди. Зі сцени лунав маячливо-фантасмагоричний виступ ВФЯ, оздоблений ляпом про "умикніть Україну". А потім - контраст: блискуча глибока промова Квасневського і неминуча очевидність, що чужий президент любить твою країну більше, ніж твій.

Кулуарами панувала нудьга, безнадія і сум. Десь за годину стоїмо ми в проході з Яценюком, Порошенком і Квасневським. Про шось дуже безрадісно ниємо, я кажу:

- Пане Квасневський, я хочу, щоб ви були президентом України.

Троє напружено хіхікнули, гість віджартувався:

- Ні, я не можу, краще нехай Яценюк.

В ті часи про Україну без Януковича не йшлося мінімум до 2020 року. А потім майорила кепська перспектива "його діти - наше майбутнє". Яценюку ідея президентства наче і починала подобатися, але зважаючи на утопічність, навіть він відкинув її як дурну:

- А чого зразу я? Може Порошенко?

Тоді ні про яке балотування Порошенка в президенти не було й думки. Як і взагалі - глобально про зміну влади. Було 28 січня 2011 року. 

Хто знав, що через три роки і один місяць Януковича вже не буде в країні? А ще через три місяці в АП будуть готуватися до іннавгурації Петро Порошенко. І все станеться так, як казав Арсеній Яценюк...