Будемо говорити відверто. В Україні є певна частина мешканців, яких обтяжує українське громадянство. Це вони рвуться вперед в минуле. Це вони не так давно збиралися на нечисленні, але агресивні мітинги, сюрреалістично поєднуючи над головами прапори СРСР, сталінські портрети, православні хоругви та російські триколори.

Події Майдану, результати президентських виборів та громадсько-політична активність, пов’язана з питаннями федералізації і сепаратизму, яскраво виокремили цю категорію населення. Після окупації путінською Росією Криму, такого собі дрімучого радянського заповідника, дикої суміші Совдепії з кримінально-олігархічною владою, єдиним регіоном, де масово проявила себе вищезазначена категорія мешканців, залишився Донбас.

Незважаючи на те, що соціологічні опитування неодноразово доводили- частка населення регіону, які б хотіли приєднатися до Росії не перевищує 30-40% в різних куточках неоднорідного Донбасу, треба зважати на їх вибір.

Така громадянська позиція могла б викликати повагу, якби вона реалізовувалася виключно в легітимному полі за допомогою політичних інструментів- діяльності партій, участі представників відповідної ідеології у виборчих перегонах. Тоді б вони були оцінені суспільством належним чином та навряд чи виходили б за межі вузького електорального сегменту на узбіччі політичної карти країни.

Інша справа, коли діяльність такої групи людей давно перейшла межу вимог закону, посягає на конституційний лад та може розглядатися з точки зору кримінального права як загроза національній безпеці. Адже саме так зараз виглядає участь тисяч громадян в сепаратистському русі в Донбасі. За різним оцінками до 10 тисяч громадян безпосередньо беруть участь зі зброєю в руках в захопленні державних установ та органів влади.

Більше половини з них- громадяни України. Це вони разом з найманцями та диверсійними групами з Росії захоплюють зброю у військових частинах, виправних колоніях та управліннях МВС і СБУ. Це вони беруть заручників, піддають їх тортурам, грабують магазини, банки, підприємства торгівлі. Це вони- ядро самопроголошених ДНР і ЛНР.

Юридична оцінка їх діянь однозначна- це тероризм, який загрожує національній безпеці країни. З різким засудженням терористичної діяльності так званих ДНР і ЛНР виступили провідні міжнародні інституції- Рада Безпеки ООН і ПАРЄ. Всі терористи повинні бути або знищені, або затримані та засуджені у відповідності до діючого українського законодавства та міжнародного кримінального права. Але.

Крім людей зі зброєю існує проблема з громадянами України, які підтримують сепаратистів і терористів. Ступінь їх підтримки різна- пряме пособництво, підбурювання, організація, підтримка грошовими коштами чи матеріально-технічним забезпеченням, пасивні форми (неповідомлення про скоєні злочини), тощо.

Навіть зараз, на тлі різкого зменшення підтримки терористів протягом останнього місяця, кількість громадян в регіоні, які їм співчувають, може нараховувати декілька сотень тисяч. Для 6-мільйонного Донбасу ця цифра з одного боку не критична. До того ж, переважна більшість співчуваючих обмежується лише участю в мітингах, акціях ненасильницького протесту та скоріше висловлює моральну підтримку сепаратистам.

Тих же, хто є активними посібниками терористів і безпосередньо їм допомагає- декілька тисяч. Включно з держслужбовцями, які брали участь в роботі так званих «органів влади» самопроголошених республік , включно з працівниками СБУ, МВС, які зрадивши Присягу на вірність українському народові, не чинили опору терористам, дозволяли, або навіть сприяли розгортанню їх діяльності та незаконному озброєнню.

Зрозуміло, що навіть злочини вчинені пасивно у вигляді пособництва або матеріальної підтримки з боку цивільних осіб, зрада присяги працівниками правоохоронних органів, тих, хто не став зі зброєю в руках на бік терористів, а лише відмовився від виконання своїх обов’язків з забезпечення громадської безпеки та боротьби зі злочинністю, не можуть залишитися безкарним.

Але, враховуючи складність встановлення ступеню участі цих людей в сепаратистському русі, їх масовість саме серед громадян, які не вчинили кримінальних злочинів, не брали участі в пограбуваннях, захопленнях заручників, не варто погрожувати й без того зазомбованому російською пропагандою населенню тотальними переслідуваннями і ув’язненням після відновлення функцій державного управління на цих територіях.

Адже тільки така міра покарань наразі передбачена кримінальним законодавством. Зараз морально-психологічна обстановка серед населення Донбасу й без того складна. Ні за яких обставин не можна допустити випадків самосуду, переслідувань громадян, які під примусом вимушено допомагали терористам.

Тому, що головне питання відплати за скоєні злочини- не суворість покарання, а його невідворотність. Саме тому, було б доцільно реалізувати ініціативу, про яку вже говорять соціально-активні громадяни України, представники політичних кіл та деякі політичні експерти.

Необхідно терміново доповнити відповідними пунктами Закон України «Про громадянство» (стаття 19), Кримінальний Кодекс України (статті 51, 109, 110, 111, 114) та інші нормативно-правові акти.

Всі без виключення засуджені за вказаними статтями ККУ повинні бути примусово позбавлені громадянства України з відповідною втратою частини громадянських прав. І якщо для справжніх терористів і бойовиків-сепаратистів такий засіб став би додатковим покаранням, то подібний сенс внесення змін до Кримінального Кодексу в тому, що для тих категорій громадян, які зараз сприяють діяльності сепаратистів в країні в ненасильницьких формах, шляхом пособництва або матеріально-технічної підтримки, цей символічний крок міг би замінити позбавлення волі на пом’якшену форму покарання.

Ні за яких обставин не можна йти на поступки політичним силам, які закликають до проведення широкої, всеосяжної амністії та звільнення від адміністративної та кримінальної відповідальності всіх осіб, які приймають участь в сепаратистському русі. Таке рішення вкрай хибне, може призвести лише до нівелювання принципів справедливості, невідворотності покарання, переведе сепаратистську та терористичну діяльність в латентну форму, тотально амністує злочинців.

 Україні слід започаткувати існування умовно кажучи «чорних паспортів», тобто посвідчень особи без громадянства, яка користується всіма правами аналогічно з громадянами, за виключенням значного обмеження політичних прав- займатися політичною діяльністю, перебувати на держслужбі, обиратися до органів влади та обирати владу.

Міжнародної практики подібних підходів мало, найяскравішим прикладом такого рішення на пострадянському просторі є досвід країн Балтії- Латвії та Естонії, в яких урядами виділена окрема категорія «негромадян», що приймали участь в роботі антидержавних партій, рухів та організацій, спрямованих на підрив суверенітету в інтересах іншої країни- СРСР і Російської Федерації. «Негромадяни» користуються всіма правами аналогічно з громадянами, включно з майновими, поїздками за кордон, отриманням безвізових статусів, тощо, і мають лише обмеження в політичних правах всередині країни. Безумовно, подібне рішення має бути прийняте на засадах виключно судової оцінки з точки зору юстиції та кримінального права та унеможливити дискримінацію за будь-якими ознаками- політичними, расовими, мовними, національними.

На глибоке переконання автора, навіть публічна загроза термінового запровадження інституту «Чорного паспорту» могла б швидко і якісно вирішити проблему підтримки сепаратизму, відсіяти з політичного поля України частину її громадян, які є не просто носіями антидержавницьких переконань, а зараз фактично сприяють представникам сепаратистсько-терористичного руху. Залишивши громадянство людям, які ведуть озброєну боротьбу, спрямовану на розвал цілісності та підрив суверенітету, або сприяють таким діям, Україна свідомо зберігає у суспільстві приховані осередки майбутніх громадянських конфліктів.

Автор запрошує долучитися до підтримки цієї ініціативи на сторінці в мережі ФБ. За наявності значної кількості голосів, вона буде передана для розгляду народним депутатам Верховної Ради України.