MENU

Аромат порожнього флакона

847 0

Була у мене нібито кумедна, безумовно, простакувато-наївна звичка — не викидати чудернацькі флакончики з-під пікантних духів. Дім все ж захаращувати не хотілося, і я пристосувалася в своєму робочому кабінеті, знайшовши довгу полицю, наказала їй працювати своєрідною тумбочкою-будинком для цих колишніх ароматів. Завантажила, коротше кажучи, вщерть. Хто не забігав з подружок, обов’язково підходив до флакончиків, знімав будь-яку пробку і вдихав. Даючи собі передих у вічній газетній гонці, ми відразу збуджувалися і починали що-небудь згадувати. Хвилин 10, не більше.

Переїжджаючи з того кабінету в інше творче життя, ті флакончики не взяла з собою. Однак вони без нагляду не залишилися. Інші жінки прихистили, приголубили мою колекцію, яка, швидше, відповідає рівню дівчини, ніж дорослої жінки, що вже знає, чого хоче. Є одне але — як покарання, мабуть, за те, що залишила свої пляшечки, залишилася пам’ять і зізнання самій собі: ми все ж відповідаємо за тих, кого приручили. Ця істина не застаріває, хай зараз мова про якісь скельця безсловесні, яким не має бути ані холодно, ані тепло від того, що їх не взяли в інше життя. Щось підказує мені, що немає неживого життя, все має пам’ять. Ось і мої п’ять квадратних сантиметрів рецепторів, що реагують на запахи (саме така загальна площа їх у людини. До речі, у собак — 65 см кв., а в акули 155 см кв.), інколи та й нагадають про це. Думаю, і не лише рецептори.

Невже немає нічого більш важливого, промайне думка. Сама і відповім — звичайно, є, але ж пам’ятаю, пам’ятаю їх.

Нещодавно, підійшовши до речової розкладки всякого непотребу на блошиному ринку, звернула увагу, що жінка, яка стояла поруч, купила порожній флакончик глибокого соковитого синього кольору. Переплутати цю пляшечку важко, та ще з талією від давнього крему, здається, з назвою «Пані Валевська». Ми посміхнулися одна одній, зрозуміли, в чому річ. Все в ній, в пам’яті (хоча, чесно скажу, запаху крему не пам’ятаю, здається, і не користувалася ним). Але ця талія у баночки, цей колір...

Довго думала, що така ніжність і відданість улюбленому запаху лише жінкам і властива, поки не здивувалася відвертій оповіді одного дорослого чоловіка, який згадував своє потрясіння від зустрічі із Запахом:

— Одного дня, коли я навчався в п’ятому класі, помітив, як мій товариш щось дістає потайки з портфеля, припадає до загадкового предмету і завмирає. Надзвичайно заінтригований, я на перерві притиснув товариша до стінки і вирвав зізнання. Зі своїх рук і на відстані, він показав маленький порожній флакон з-під духів, на якому було написано: «Шанель №5». Побачене розчарувало мене. Тоді товариш обережно вийняв тугу пробку і протягнув мені флакон — понюхай!

І все. Я відчув щось неймовірне. Аромат поніс мене в мандри казковими, ефемерними лісами, запашними просторами. Що завгодно, пам’ятаю, готовий був віддати за цей флакон, але цей упертий парфумерний маніяк був непохитний. Я ж втратив спокій, став неуважним, і мама подумала, що я достроково закохався. Вона майже вгадала — я закохався в Аромат.

Далі було непередбачуване. Хлопчик почав шукати свій варіант аромату, що так зачарував його: видавлювати сік з конвалії і фіалки, не оминав увагою жасмин, висушував троянди, змішував навіщось з лавровим листком, додавав корицю, кавову пудру... І вдихав. На жаль. Запах був, але кому такий потрібен. Та все ж, граючи з ароматами, хлопчик непомітно осягав щось важливіше: народжувалося майже вже юнацьке, не зовсім усвідомлене бажання любити, захищати, прихилятися. Він дорослішав поступово, як і задумано самою природою, не випустивши неспішного розуміння самого себе. Так росте не скороспілка, переконана, а чоловік.

До речі, сам флакон парфумів — гранично строгий, простій, але чудово витончений, з пробкою, обробленою, як смарагд, був виставлений 1959 року в Нью-Йорку в Музеї сучасного мистецтва, де його було визнано шедевром авангардистського дизайну.

До речі, відомій на весь світ Габріель Шанель належать слова: «Жінка, яка не користується парфумами, не користуватиметься й успіхом». Вона розкрила давній секрет француженок: «Крапля ароматної рідини наноситься за вухами, на ключиці і зап’ястя...». Мені здається все ж, з ключицями вона погарячкувала. Хоча варто спробувати, нам ніколи не пізно, до щастя.

Сьогодні люблю вишукано стилізований аромат ванілі, втім, мені здається, що любила його ціле життя. Тому свідок і моя лампа, презентована перед самим весіллям майбутнім чоловіком. Власне за день до весілля, мій наречений привіз її з французької провінції Шампань. Кожного ранку, все подальше життя, каже своїй коханій: «Бонжур, бонжур, мій абажур». І не забуваю капнути крапельку ванільних парфумів на розжарену лампочку під абажуром. Отже, вічний запах захисту і кохання не зникає, а огортає та інтригує. Ні, не виникають, звичайно, як у того хлопчиська, видіння райських кущів, смутних образів німф... Все виразніше і конкретніше — приходить відчуття щастя. Воно, як відомо, не менш важливе, ніж само щастя, яке може обірватися.

Завжди ця дивовижна лампа освітлювала наш будинок. Вона і зараз на своєму місці — в чудовій формі, витончена і струнка. Щоправда, під абажуром з гербом Реймса, де в прекрасному соборі коронувалися французькі королі, шийка лампи перев’язана, аби не сутулилася. Це — таємниця, про яку знаємо лише ми удвох, і вона продовжує, за звичкою, приваблювати захоплені погляди друзів. До речі, зовсім не будучи особливо старовинною річчю, якимось коштовним антикваріатом. Вона просто знає і відчуває — її тут люблять. До чого ж тут антикваріат — він за гроші продається.

Коли слухаю відверті розмови однієї ще відносно молодої 40-річної жінки, яка панічно боячись старості, вже наколола і обмазала себе усіляким існуючим зіллям (добре, що оплачує ці витребеньки її колишній чоловік, на умовах, що пані гідно роститиме їхню спільну доньку, а фінансування припиниться, якщо вона знову вийде заміж), не припиняю дивуватися. У її арсеналі — блакитний імбир з Мадагаскару (він нібито затримує в шкірі вологу), золота квітка з Тибету (виводить токсини), індонезійський глід (підтягує шкіру). Коли ж вона встигла за всім цим розгубити основне — флер повнокровно наповненого життя. Як відомо, в духоті, як у старій сумці, він не живе.

Гадаю, навіть крапелька на ключиці не врятує. Щоправда, її колишній чоловік, сплатить за все. Мені шкода його грошей.

Людмила Засєда


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі


Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини