Після візиту Путіна до Нормандії російський рубль раптом пішов угору, звівши долар до місячного мінімуму. Гіпотеза про те, що ринки оцінили конструктивність Москви, не надто підтверджувалася повідомленнями з луганських фронтів. Однак це протиріччя відповідало офіційній лінії, згідно з якою світ приймає продиктовану Росією реальність, рубль повертає собі колишню гордість, і боротьба з фашизмом на південному сході України не слабшає.

Хоча те, що Нормандія стала свого роду контрапунктом, Москва теж не заперечує. У зв'язку з чим оптимісти усього світу мляво об'єдналися в підозрі, що Москва програла - і війну на південному сході, і Україну, і своє майбутнє в модернізованому світі взагалі.

Тільки нічого з цього метою для Москви неї було.

ОСНОВНИЙ ІНСТИНКТ

Звичайно, Москва не приховувала своєї зацікавленості в нескінченній недолегітімності української влади. Але нескінченною не буває навіть Луганська республіка, а після Криму Кремль може вважати бонусом все, що вдається продовжити хоча б на тиждень, особливо якщо ці бонуси виявляються майже випадковими і незапланованими, як і сам Крим.

 Рішення в Кремлі ухвалюються не просто швидко - вони ухвалюються інстинктивно. Історія миротворчості Саркозі в Південній Осетії, який ціною зупинки російського наступу на Грузію фактично легалізував результати цього наступу до цієї зупинки, повинна була зміцнити Кремль у впевненості в тому, що й цього разу все закінчиться черговою лінією Керзона. Тим більше що з Кримом Москва заскочила світ зненацька відчайдушніше, ніж з Південною Осетією.

Схоже, саме керзоновскі сюжети стали віссю дипломатії в Нормандії. Формула компромісу могла влаштувати обидві сторони: Захід, не визнаючи анексію Криму де-юре, погоджується на наявний стан і, можливо, навіть обіцяє вмовити Київ не впиратися в деталях - скажімо, у продажу води Криму, чи не ставати стіною на шляху кримського футболу в російський чемпіонат.

 Але все це з умовою: ДНР і ЛНР будуть визнані непорозумінням і більше ніяких приводів для світового роздратування в Україні Москва не створює.

Москву такий підхід цілком влаштовує. Вона отримала все, що мріяла отримати, і навіть більше, ніж могла. Справа не тільки у Криму. Російська влада позбавила себе рефлексії, і зовнішньої, і внутрішньої, її нинішнього імпульсивного зміцнення вистачить на кілька років стабілізації, а довготривалі тренди і горизонти її все одно ніколи не цікавили. А тепер вона стала вершителем історії і, заскочивши Захід зненацька, повідомила йому: правила гри, які він вже звик вважати анахронізмом, дуже навіть актуальні. І що навряд чи йому сподобається вибір між збереженням своїх постіндустріальних досягнень і необхідністю повернення до політичних звичаїв вікової давнини.

Словом, у Заходу були всі підстави вважати згоду на Крим мінімальним  злом. Але й Москва, досягнувши того, чого спочатку і не і не мислила досягти, визнала, що ризикувати досягнутим вже не варто. Висадка американців в Нормандії 60 років тому трапилася вкрай вчасно, щоб ювілей припав якраз на нинішню пору.

ВІЙНА З КРЕМЛЕМ І БЕЗ КРЕМЛЯ

За деякими витокам інформації, які підтверджуються емпіричними відчуттями, зсув почався ще більше місяця тому, під час обговорення другої хвилі санкцій. Самі по собі вони не дуже лякали Кремль, полеміка між ним і Заходом йшла, швидше, про час, який залишається у Москви для закріплення свого первинного успіху, масштаби якого її вже цілком влаштовували. Саме тоді стало ясно, що на початковому завданні-максимум у вигляді зриву виборів Москва вже не наполягає. Тоді ж почала повільно змінюватися суть її участі у війні на південному сході.

Вона зовсім не припиняється. Вона лише дещо втрачає свою централізованість. Те, що відбувається поступово перестає бути для Кремля тим питанням, щодо якого він вимагає докладноїдоповіді, ледь зійде зоря. Він, можливо, тепер взагалі не потребує доповіді, лише неуважно подивиться чергове повідомлення і займеться, скажімо, зміцненням рубля. Все, що відбувалося на південному сході колись, буде продовжуватися у виконанні тих же людей, але повноваження з дестабілізації делегуються тепер на виконавський рівень нижче. Не заважаючи нікому з охочих самоствердитися або просто підзаробити.

Позиція, слід сказати, надзвичайно прагматична для того, хто хотів би продовжувати почате, не несучи відповідальності і залишаючи собі можливість при нагоді виглядати конструктивним.

І продовжувати тягнути час - це ж головне! Перетворювати Донецьк на повноцінну Абхазію, треба думати, в Кремлі ніхто з серйозних людей не розраховував. А коли ідея зриву виборів була визнана не вартою жорсткої відповіді Заходу, палаючий південний схід став цікавий лише як спосіб ще потягнути час і шанс спокусити Київ на повномасштабну військову операцію - заради того, щоб остаточно налаштувати проти української влади більш-менш нейтральне мирне населення. Пройшовши все це в Чечні, Москва задля освоєння такого ж досвіду Україною віддала б багато. Але, як уже сказано, не все.

БЕЗ ВІЙНИ, СРСР І ХОРОШИХ НОВИН

Словом, незалежно від рукостискання Кемерона і розстановки лідерів на груповій нормандській фотографії Москва може бути задоволена. Вона практично з нічого створила Україні проблему на роки вперед, що саме по собі піднімає у Кремлі настрій і тому є політичним фактором. Звичайно, рейтинг перевищив би і 100 відсотків, якби прогриміли російські танки Хрещатиком, але 80 відсотків подяки від нації за Крим теж цілком достатньо.

До того ж будь-які надбання оцінюються в порівнянні з втратами і ризиками. Перших практично немає, другі після Нормандії мінімізовані. Втрати України Москва не боїться. Втрата, як і біль, давно фантомні, як слова про колишнє братерство, є владна образа, і вона вгамована. НАТО теж ніхто насправді не боїться, проте навіть чутки про його наближення до Брянська надзвичайно технологічні, оскільки жодна російська влада не встоїть перед спокусою попанувати в умовах масової ненависті до гіпотетичного ворога, який вже біля воріт.

І, нарешті, ізоляція, якої, як вважається, Кремль повинен остерігатися. У чомусь це так - зрештою, навіть лідерам держави важко без втрат перевести доларові активи в юаневі. Але, судячи з усього, у Кремлі вже давно ставилися до перспективи серйозного охолодження із Заходом як до неминучості. Політико-олігархічний ресурс збагачення еліт, пов'язаний з вестернізацією, вже давно став виявляти ознаки виснаження.

У грі з Заходом, як визнавали деякі бізнесмени, час розкидати кеш змінився часом його збирати, і в нього йти, що тепер і буде відбуватися під настійні рекомендації держави. У реальності, звичайно, втеча капіталу тільки посилиться, але економіка країни, на якій вона відіб'ється, і економіка еліти - зовсім не одне і те саме, і в інтегральних показниках влада від акумуляції коштів як мінімум не програє, а вже час - точно виграє.

Тому Москва, мабуть, буде до останнього підтримувати напруженість на українському південному сході, розуміючи, що від згасання її не втримає - в міру нарощування військового тиску Києва (якщо, звичайно, він не спровокує таку очікувану Москвою партизанщину), і відповідно до нагадувань Заходу про особисті ризики, які для Москви роблять безглуздим будь-який Донецьк.

Москва, втім, вже встигла й встигне зробити на південному сході достатньо, щоб розраховувати на неабияку скутість Києва в перемовинах про мир, який зрештою буде укладено. Але, судячи з усього, це буде останнім успіхом на українському напрямку, оскільки впливати на Київ потім ніхто, здається, всерйоз уже не розраховує. Не для цього, однак, все й затівалося.

А крижаний диспут в Нормандії - це прообраз тих реальних відносин із Заходом, які тепер знову надовго встановляться. Холодної війни не буде - вона руйнівна і не входить ні в чиї плани, до того ж для неї потрібні хоч якісь взаємні ілюзії, а їх уже давно немає.

Залишиться лише прагматичний розрахунок з повним розумінням того, що набагато нижче 25 відсотків частку російського газу в Європі все одно знизити ще досить довго не вдасться. Тому не буде ні війни, ні Радянського Союзу. Для тих, хто в Росії так і не навчився радіти з підкорення Криму, інших хороших новин не передбачається.