Ким би я зараз була, якби в дитинстві моєю улюбленою групою були "Руки вверх" або "Иванушки"? Не знаю, ким... але мене виховали "Океани", і я стала щасливою людиною.

- Ти, Оксано, напевно по "Сьюзі" прийшла? – питав мене продавець касет Саша у місцевому універмазі.

- Ага, по "Сьюзі", – соромлячись відповідала я.

- Ну давай сюди касету. Шо там цього разу? Олександр Малінін? А тато знає, шо ти у нього це взяла?

- Нууу... інших просто не було.

У нас із Сашою була налагоджена схема. Я любила "Океан Ельзи", і він про це знав. Кожного разу, коли у них з'являвся новий хіт, Саша записував його із ефіру радіо собі на касету, а потім переписував мені на якусь стару касету мого тата, і замість Олександра Малініна там з'являлись "Океан Ельзи". Брав за це гривню. Того разу я прийшла по "Сьюзі"...

В школі я була білою вороною. В маленькому містечку, де я жила, серед моїх однолітків модно було фанатіти від "Руки вверх", "Иванушки", "Алсу" і Брітні Спірс. І тільки я в своєму старенькому плеєрі слухала "Океан Ельзи". Діти з мене сміялися. Але мені було байдуже. Я жила мріями. Справжні, серйозні мрії у мене з'явилися в тринадцять.

Саме в тринадцять я вперше приїхала до Києва в гості до двоюрідного брата. Брат зробив мені подарунок – квиток на концерт улюбленої групи. Я те третє квітня 2003-го року не забуду ніколи.

Тоді сталися дві масштабні події, які потім змінили моє життя: я побачила Поділ і Андріївську церкву та побувала на концерті "Океану Ельзи". Захвату моєму не було меж!

Повернувшись додому, у маленьке місто, я почала мріяти. Слухала в старенькому плеєрі касети "Океан Ельзи" і уявляла: "От виросту, буду жити в Києві, обов'язково на Подолі, аби щодня дивитися на Андріївську церкву. А ще я буду працювати на телебаченні - напевно ж люди, які працюють там, мають змогу бачити різних зірок! І, може, колись я познайомлюсь з музикантами із "Океану Ельзи".

Коли я розповідала ці фантазії подружкам, вони з мене сміялися, адже з вуст 13-річної дівчинки ці слова звучали як щось абсолютно нереальне. Але я все одно мріяла, і під пісні "Океан Ельзи" уявляла своє доросле життя.

У суботу на концерт "Океан Ельзи – 20 років разом" прийшли 75 000 людей. І я була однією з них. Я слухала улюблену музику і думала про те, що не зраджую "Океанам" уже 15 років. Вони не перестали бути моєю улюбленою групою. 

Я слухала "Кавачай", "Той день", "Друг" і аналізувала: що змінилося в моєму житті завдяки цій музиці? Хто я є? Ким я є? Мені 25, я живу на Подолі, неподалік від Андріївської церкви. Я сім років працюю на телебаченні і останні півроку зі Святославом Вакарчуком на одному телевізійному проекті.

Мені подобається моє життя, адже я втілила в реальність перш за все усі свої дитячі мрії.

Ким би я зараз була, якби в дитинстві моєю улюбленою групою були "Руки вверх" або "Иванушки"? Не знаю, ким... але мене виховали "Океани", і я стала щасливою людиною. Суботній концерт мене вразив не музикою. За останні десять років я була майже на усіх концертах "Океанів".

Я вже звикла до того, що вони геніальні. Мене вразили ті 75 000 красивих людей, які прийшли їх слухати.

Я дивилася на усміхнених, щасливих особистостей зі світлими поглядами і ледь не плакала від гордості за країну, в якій живу. Склалося враження, що 21-е червня для Києва перетворилося на національне свято.

Тисячі людей у вишиванках з прапорами зібралися на величезному стадіоні співати разом, незважаючи на те, в який тяжкий час ми усі зараз живемо.

Я дивилася на цих людей і думала: їх 75 000, вони різного віку, різних професій і соціальних статусів, різних уподобань і принципів. І всіх цих людей поєднує ось що: пісні "Океану Ельзи" стали саундтреками до їхнього життя.

Кожен з них знаходить в музиці "Океанів" себе. Хтось під неї плакав, а хтось сміявся, хтось зізнавався в коханні, а хтось прощався, але під цю музику усі жили, жили по-справжньому.

Три з половиною години концерту перетворилися на потужне цунамі позитивної енергетики. Коли ти стоїш посеред стадіону і чуєш, як разом з тобою в один голос співає 75 000 людей, то від адреналіну й ейфорії усе в середині починає розривається на мільйони маленьких частинок щастя. Це відчуття не можна порівняти ні з чим.

І знаєте, коли концерт закінчився, увімкнули світло і стихла музика, усі ці люди різного віку, професій і соціальних статусів в один глоос почали співати гімн України. І в цей момент прийшло чітке усвідомлення: "Все буде добре, для кожного з нас. Все буде добре, настане наш час."(с)