За що ми стояли на Майдані? Це питання ставлять собі всі, хто був там з першого до останнього дня і хто бував там час від часу, ті, хто зимував у промерзлих наметах і хто відвідував лише недільні віче, хто тягав шини й булижники на передову і хто лише фотографувався на Майдані всі останні чотири місяці. Але найчастіше це питання ставлять ті, хто бачив Майдан лише по телевізору. І навіть ті, хто доклав максимум зусиль, щоб потопити Майдан у брехні й крові, — в Києві вони чи в Москві — й вони зараз ставлять питання «за що ми стояли на Майдані»?! Учора ще який-небудь завзятий писака з лояльної до влади газети поливав Майдан брудом, а сьогодні він, тепер поважний журналіст патріотичного видання, кричить на повний голос: «Нас обдурили!» І тисячі голосів тих, кого ще вчора він називав бандерівцями, фашистами, наркоманами й кримінальними елементами, тепер вторять йому, дослухаючись до кожного його слова.

 Як же легко виявилося маніпулювати громадською думкою, навіть тими, хто начебто не привчений за багато років довіряти засобам масової інформації. Достатньо говорити те, що подобається людям, потурати людським слабкостям, грати на страху, ксенофобії, сентиментальності, гніві, розгубленості. Напишеш кілька гарних слів про «Небесну сотню», процитуєш таку популярну пісеньку про президента нашого східного сусіда, і все — читач твій, і ти можеш впарити йому все що завгодно. І ось інформаційне поле України заполонили ново-старі герої — сучасні втілення популярних кіногероїв з дитячого фільму «Пригоди Буратіно». Пам’ятаєте пісеньку лисиці Аліси та кота Базиліо зі свого дитинства: «...На хвастуна не нужен нож. Ему немножко подпоешь и делай с ним, что хошь...», і далі про ще одну категорію громадян, якій: «с три короба наврешь», і так само роби з нею, «что хошь»? Ця пісенька дуже різка, проте правдива, на всі часи стала гімном інформаційних воєн, які повсюдно ведуть нечисті на руку уряди й окремі політики.

 Ось, наприклад, у нас, в Україні. Ні для кого не секрет, що Майдан 2013 року кардинально відрізняється від Майдану 2004 року. Той, колишній, мав своїх чітко виражених вождів — тих, хто стояв тоді на сцені, вистачило й на те, щоб сформувати владу, яка нехай і не довго, але мала довіру вчорашніх революціонерів. Тепер, навчені гірким досвідом, ми чітко з’ясували для себе — ті, хто в Україні називав себе опозицією, насправді були органічною частиною ненависного народові режиму. З найперших днів нового Майдану його сцені довіряли не набагато більше, ніж тим, хто засів за спинами «Беркута» на Банковій і Грушевського. Переконлива перемога в першому турі Петра Порошенка, в перші дні Майдану зовсім не фаворита політичної гонки, стала результатом цієї загальної недовіри — ніхто з трійки лідерів Сцени Майдану не міг би розраховувати на настільки оглушливий успіх.

 І новообраний Президент одразу став жертвою загального упередження. Якщо нас обдурили 2004-го, вважає багато хто, нас обдурять і 2014-го. Докази цих своїх упереджень і страхів так легко побачити в щоденних новинах, які стільки місяців поспіль несуть лише гіркоту розчарування і втому, що зростає в кожним днем. За що ми стояли на Майдані?! Багато хто з тих, хто там стояв, хоче всього й одразу. Та ще й ті, хто із самого початку прийняв Майдан зі скепсисом, жартують: ну й за що ви стояли на Майдані? За те, щоб олігарх став Президентом? За війну? За економічну кризу? За зростання тарифів? За те, що й депутати, й міліція, й прокурори, й судді — всі вони досі на своїх місцях? Питання справедливі, й виразної відповіді на них поки від нової влади ми не діждалися. Казна, спустошена не нею, виплати за боргами, зробленими не ними, війна, яку розв’язали не вони, — сотні й тисячі повсякденних проблем, що важким тягарем навалилися на новообраного Президента й оновлений Кабмін. Сотий і тисячний раз просити «почекайте»? Чи готові їх почути, чи готові їм повірити?!

 І ті, хто так боїться знову, як і 2004-го, бути обдуреним, унаслідок цього свого страху дійсно стають жертвою обману, тепер уже з боку тих, хто голосніше за всіх кричить про ошуканців, які прийшли до влади. До України прийшов політик нового типу — той, хто обіцяє все й одразу, хто дає ефектну телевізійну картинку й говорить багато правильних слів. Якщо раніше популізм був лише одним з інструментів політичної боротьби, всього лише одним з набоїв в обоймі кожної української політичної партії, то тепер на сцену вийшли гравці, налаштовані виключно на швидкий і легкий успіх, озброєні лише голими обіцянками й цілим набором телевізійних коміксів з собою в головній ролі. Гучний успіх Олега Ляшка пояснюється не лише його чудовими акторськими здібностями, а й затребуваністю суспільством його популістської моделі. Адже так хочеться почути, що є прості відповіді на складні питання, прості вирішення складних проблем, що всі сподівання Майдану можна втілити не колись у далекому майбутньому, до якого має відбутися дуже важкий багаторічний шлях, а вже сьогодні. І байдуже, що ефектна телевізійна картинка з допитом полонених сепаратистів усього лише постановка, байдуже, що обіцянки нереалістичні, а рецепти вбивчі. Ті, хто стоїть за популістським політиком нового типу, чудово розуміють нищівну силу популізму й мають намір використовувати цю зброю по повній — проти нас з вами і проти України. Гриценко, Царьов — усе це вчорашній день, карлики марно прагнуть наздогнати поїзд, що рушив. Тепер у ходу не тролінг, не дотепна критика або та, що просто здається такою. На озброєння взята методика Femen, — створення гучних інфоприводів (якщо не голі жіночі груди, то полонений сепаратист у трусах — картинка, повз яку не зможе пройти жоден засіб масової інформації) і набір дешевих необов’язково пов’язаних між собою політичних гасел.

 Не лише егоїзм популістів руйнує країну. Ті, хто веде інформаційну війну в Україні, не обмежуються засобами прямої агресії — проросійськими засобами масової інформації, що часом безкоштовно й безперешкодно поширюються досі на всій території країни. Проте їхній вплив обмежений, вони мають свою вузьку аудиторію й навряд чи здатні завдати шкоди більшої, ніж вони вже встигли заподіяти. Зате є чисельні менш явні знаряддя таємної війни — інформаційні сайти або окремі автори, що час від часу серед цілком безневинних повідомляють сенсаційні скандальні новини, які миттєво підхоплюють десятки тисяч вразливих громадян. І марно попереджати, що джерелом цієї новини є сайт сумнівної репутації, що ця новина не підтверджена і її поширення завдає більше шкоди, ніж користі. Скільки шкоди ці технології завдали ще в дні Майдану, коли мало не щоночі громадяни, які безсонно чергували біля моніторів, підтримували безконечну хвилю хибних панічних новин. Та й зовсім недавно спершу в інтернеті, а потім і в друкованих ЗМІ прокотилася хвиля публікацій про те, що більшість біженців з Криму та Донбасу є україноненависниками й прихованою п’ятою колоною. Неважко відзначити в цьому інформаційному вкиданні досвідчену руку авторів концепції про «три сорти українців». Сіяти паніку, взаємну недовіру, підтримувати й направляти агресію українців не проти їхнього спільного ворога, а на внутрішні конфлікти. Розділяй і володарюй, — чи не цією максимою керувалися всі спадкоємці стародавнього Риму, аж до Риму третього? То чому ж ми раз по раз дозволяємо їм нами управляти?

 Для того, щоб перетворити росіян на збожеволілих фанатиків, Володимиру Путіну знадобилося без малого 15 років. Судячи з того, як йдуть справи у нас у країні, українцям знадобиться часу разів в десять менше. Найпримітивніші думки, прості ідеї, прості гасла, найпростіші відповіді на найскладніші питання, й хвилі ненависті, ненависті, ненависті... Радість у соціальних мережах з приводу фотографій убитих ворогів, погроми в посольстві й представництвах російських банків, заклики до помсти, до нової й нової крові. Російська пропаганда стільки твердила про українських фашистів, що вона вже не зупиниться, поки українці на них дійсно не перетворяться, хоч би скільки ще трупів для цього знадобилося. Єдиний спосіб перемогти в цій війні — залишитися людьми, або ж перетворимося на українську подібність нинішньої Росії. І тоді всі наші жертви були даремними.