Чи хочуть росіяни війни? Не хочуть, якщо запитати про це з легким китайським акцентом. Можливості нападу Піднебесної на багатоземельну з фатальною невідворотністю обговорюються «от Москвы до самых до окраин» упродовж багатьох років. Аргументація найрізноманітніша: від листів М. Косигіну «фахівців, що знаються на  Китаї», до пророкувань святих. Експерти називають терміни вторгнення, описують плани і тактику передбачуваних військових операцій, що робить такі публікації схожими на нинішні українські. Але тональність зовсім інша.

«Одразу після окупації території Китай проведе обмін рублів на юані за пільговим курсом для місцевого населення, — пише один із військових експертів, — ввезе продукти харчування і товари свого виробництва вдвічі-тричі дешевше, ніж зараз змушені купувати росіяни. У короткі терміни буде почато житлове будівництво і розгортання виробництв на окупованих територіях. Корінне російське населення від часу окупації Китаєм не лише підніме свій рівень життя в два-три рази, але й отримає стабільну роботу, зважаючи на швидкий розвиток територій».

Уловлюєте звуки надії в голосі?

Йде позбавлений пихатості, явно не властивий російським суперечкам на животрепетні теми діалог про неминуче. Таке враження, ніби говорять не громадяни Російської Федерації, а жителі невідомої китайської провінції. Чим же пояснюється дивний парадокс? Крихітний півострів на чужій території викликає небачений прилив патріотичний почуттів, а 36% власних угідь байдужі, як для нас урожай батату на Мадагаскарі?

Насправді тут немає протиріч. На Далекому Сході Росії живе  6,3 мільйона людей, або 5 % всього населення федерації. З них 40 % (опитування ВЦВГД) хочуть покинути регіон, переїхати ближче до «серця батьківщини». Збільшивши розміри нашої країни в десять разів, скоротивши дані про чисельність населення в п’ять разів, суму, що залишилася, розділивши на два (охочі виїхати), ми отримаємо масштаб їхньої проблеми. Далекий Схід не пов’язаний із Росією. Переважно там працюють вахтовим методом або тимчасово. Міста вимирають і руйнуються. Більше 50 % торгового обігу складає імпорт, причому ціна на всі товари завищена і заробляють на забезпеченні холодної периферії торгівельні компанії з центральної  частини РФ. У віддаленому краї, куди потяг іде сім діб, а квитки для відпочинку сім’ї з трьох осіб стануть більше, ніж  2000 $, росіяни бувають набагато рідше, ніж у Криму. А значить — «кримнаш» наповнений більшою привабливістю, ніж їхній Уссурійськ. На захопленому півострові перспектива збільшення «койкомісць» (так вони заміряють потенціал оздоровниць) їм ближча, ніж те ж саме на законному курорті «Шмаковка» в долині Уссурі.

Попри всі політичні пояснення російської агресії проти України мені все ж був незрозумілий головний сенс усіх безглуздих дій 2014 року. Задля чого приносяться в жертву люди, гуманітарні й матеріальні цінності багатьох поколінь? Навіщо воно їм?

Вилетіли з Великої Вісімки, де могли впливати на глобальну політику, аби придбати чужі  санаторії і свою національну гордість? Треба було підняти «здорову патріотичну інтелігенцію» над дрібнобуржуазним творчим середовищем? Аби всі режисери — були ібн ріфеншталі, а письменники ібн проханови? Це так потрібно для творчості? Чи кинули монету в скарбничку рівності, аби росіяни і чукчі були однаковими героями анекдотів?

Щоправда, задля чого варто було опускатися до північнокорейського плінтуса, зносити приниження, ізоляцію і втрачати обличчя? Адже має ж бути причина більш вагома, ніж рейтинг Путіна і прагнення насолити Заходу. Рейтинг — чинник миттєвий, а сіль для сусіда вийде через пори на власній шкірі. Так для чого ж їм війна з Україною?

Відповідь знаходимо у Сибіру, багатому і благодатному краї для освоєння якого не вистачило того рівня цивілізації і прогресу, який мають китайці, американці, канадці, норвежці, фіни, шведи, що облаштували снігові простори своїх країн. Самі там живуть і інших запрошують. Російський Сибір — хоч і належить до складу федерації, але, по суті, є колонією Москви. Тут розробляються надра, прокладаються магістралі для перекидання ресурсів, але не створюються умови для життя людей. Чверть століття внутрішня міграція в РФ зберігає вектор зі сходу на захід. У Сибіру, а це 60 % загальної площі країни, залишилося 25 млн людей, серед яких російське населення складає половину. Тому розширення своїх територій на Заході не просто забаганки російської влади і політична експансія, але й пошук альтернатив для безповоротних демографічних та економічних процесів. Не тримається там народ, а хто тримається, той не завжди росіянин, як хотілося б великодержавному істеблішменту.

Коли ми говоримо, що без України Росія втрачає статус імперії, то характеризуємо тільки фрагмент ситуації. Дійсно, історія й культура Росії не може компенсувати втрачений гуманітарний простір, де сконцентровані завоювання всіх царів і творчі злети інтелектуалів. Окрім них, існує ще багато аспектів незвичайно гострих для Росії проблем. Наприклад, продовольства, доступу до європейських транспортних коридорів, нарешті, кліматичних. Мабуть, ми не до кінця уявляли їхню гостроту і лише тепер розуміємо глибинні причини психозів і неврозів наших колишніх друзів довкола українських тем. Ідеться не про розмежування і втрати, а про можливості збереження самих себе. Мабуть, російська влада не має змоги прогодувати свій північний схід, де ціни на продовольство вдвічі, а то й утричі перевищують середньоєвропейські. Не кажучи про китайські.

В одній із статей, присвячених імовірному повторенню подвигу Т. Єрмака жителями КНР, один із  російських експертів написав, мовляв, китайці, неагресивні і справа не в їхніх намірах підкорити Сибір. Просто у них немає іншого виходу. Фраза пояснює логіку російської окупації південного сходу України. У ній міститься щирість агресивних планів, що йдуть від «доброзичливого народу», якому просто нікуди подітися. Раз китайці зазіхають, то їм теж доводитися щось віднімати. Інакше про велич доведеться забути. Поки приростати Сибіром не виходить, задовольнятимуться Новоросією.