Іноді мені здається, що ключовим (і фатальним) прорахунком росіян, які зайшли мутити воду в Донбасі, та місцевих, які до цього приєднались (і навпаки теж), була елементарна кепська поінформованість. (Так-так, можна жити на землі і нічого про неї не збагнути. Не знати її історії. Не розуміти її суті. Не відчувати її складної конструкції.)

Росіяни прийшли на землю, яка не любить українських націоналістів, зі своїм націоналізмом – російським. А так не буває, щоб у регіоні, де століттями формувався певний людський тип, головною рисою якого є принципова відсутність інтересу до національних питань, раптом взяли і зацікавилися масово месіанством, богоспасенністю і винятковістю сусіднього народу. Попри його безперечну близькість і кровну й напозір тісну мовно-релігійну єдність. Тому й не пішли в "ополчение", тому покрутили біля скроні, тому відповіли байдужістю на палкі заклики Ґіркіна.

Донбаської антиукраїнської фронди вистачає тільки на те, щоб дозволити недовго потоптатись у себе на голові. Але російська ідеологія ДНР-ЛНР із двоголовими орлами і корогвами з ликом Христа – це очевидний прорахунок. Вона неприваблива і незрозуміла. В Донбасі живуть "тутешні" люди, полонені радянським минулим. Їм на Росію, за великим рахунком, так само пофіг, як на Україну. Дике Поле.

Бо, як писав поет Ніколай Домовітов, у далекі радянські роки,

"Не Украина, и не Русь,

Боюсь, Донбасс, тебе боюсь".

Тому що денаціоналізовані люди, які поколіннями ходять під Богом у шахтах і копанках, не можуть не мати природної душевної недовіри до чужих ідеологічних конструкцій. Перепрошую за численні заперечення.

І от парадокс у тому, що ця денаціоналізованість Донбасу, яка не дозволяє йому долучитись до українського проекту і на яку ми завжди нарікаємо в розмовах про цей регіон, виявилася шансом для України після приходу туди великодержавних російських людей. І, будуючи після війни стосунки з цими людьми, слід пам'ятати ці слова: "Не Украина, и не Русь". Жоден націоналізм там ніколи не переможе.