Західні лідери, спостерігаючи неприховану агресивність Кремля на пострадянському просторі, й не лише на ньому, нерідко щиросердо дивуються цій агресивності та не знаходять належних слів для її оцінки. Утім, і ті, хто вже не дивується, також чи то не наважуються, чи то не в змозі кваліфікувати дії Російської Федерації. Цим лідерам варто було б згадати прослухані свого часу університетські курси, де обов’язково фігурувала так звана доктрина Брежнєва. А потім зіставити її з сьогоднішніми реаліями.

«Доктрина Брежнєва» — попри те, що в комуністичному світі її існування заперечувалося, — насправді була реальнішою за різного штибу ідеологеми про «непорушну єдність партії та народу» чи про «нову історичну спільноту — радянський народ». Згідно із цією геополітичною доктриною середини 1960-х — кінця 1980-х років держави-союзники чи «друзі» СРСР — як із усталеними комуністичними режимами, так і ті, які проголосили курс т. зв. соціалістичної орієнтації, мали «обмежений суверенітет». Це означало, що в разі відхилення від «правильної» лінії їх поправлять. Із Кремля, але від імені «прогресивних сил усього світу».

Другий, не менш важливий вимір цієї доктрини — твердження, що «мирне співіснування держав із різним суспільно-політичним устроєм є особлива форма класової боротьби», тому потрібно скористатися мирним співіснуванням для максимального збільшення «соціалістичного табору», водночас не поступаючись «агресивному світовому капіталізму» жодною країною цього табору, навіть якщо для цього треба буде використати збройну силу.

Уперше повною мірою на практиці «доктрину Брежнєва» було застосовано 1968 року під час придушення військовою силою спроб побудувати в Чехословаччині «соціалізм із людським обличчям» (це були реформи, орієнтовані на демократизацію економіки та соціально-політичного життя номінально без відмови від самої соціалістичної системи, але на практиці спрямовані на перетворення країни на нейтральну державу з урядом соціал-демократичного спрямування). Саме тоді СРСР ініціював введення до Чехословаччини військ країн-учасниць Варшавського договору (без Румунії). 21 серпня 1968 року Чехословаччину окупували, реформи було призупинено, реформаторів крок за кроком почали прибирати з владних посад, а найбільш заповзятих відправили за ґрати або змусили до еміграції. Тоді ж основи доктрини було викладено публічно в редакційній статті газети «Правда» від 26 вересня 1968 року «Суверенітет та інтернаціональні обов’язки соціалістичних країн», де стверджувалося: кожна Комуністична партія відповідає не тільки перед своїм народом, а й перед усіма країнами «соціалістичного табору» та перед усім комуністичним рухом. Це означає, що коли десь комуністичним ідеалам загрожує небезпека, обов’язок комуністів — втрутитися, хай навіть це втручання матиме форму збройної інтервенції й потягне за собою численні людські жертви. Тож захист «завоювань соціалізму» в Чехословаччині, за цією доктриною, не міг розглядатися як внутрішня справа народу цієї країни, це — колективна проблема, пов’язана із захистом позицій усього світового комунізму.

Схожим чином розглядалася в межах цієї доктрини й ситуація в Польщі того ж 1968 року: СРСР безпосередньо не брав участі у придушенні масових виступів студентів, які вимагали демократії, проте забезпечив потужне пропагандистське прикриття цього придушення й надав Варшаві істотну економічну допомогу, щоб комуністичне керівництво уникло невдоволення робітників.

Після придушення «празької весни» радянське керівництво змогло на якийсь час стабілізувати ситуацію в Східній Європі, хоча це коштувало йому чималих економічних втрат — доводилося всіляко забезпечувати держави-сателіти дешевими енергоносіями та іншою сировиною. Після цього зусилля з реалізації «доктрини Брежнєва» було спрямовано переважно за межі Європи. Доктрина втілилась у низці угод про дружбу та тісну співпрацю, зокрема й військову, укладених Радянським Союзом із державами «соціалістичної орієнтації» — Єгиптом (1971), Іраком та Сомалі (1972), Анголою (1976), Мозамбіком (1977), Ефіопією та Афганістаном (1978), Єменом (1979). Тоді ж до «соціалістичного табору», оформивши свій статус двосторонніми та багатосторонніми угодами, увійшли об’єднаний силою зброї В’єтнам і Лаос.

Крім того, на практиці «доктрина Брежнєва» в ці роки реалізувалася в діях СРСР та його союзників під час громадянських воєн в Анголі та Ефіопії (друга половина 1970-х), де тільки збройне втручання з боку держав комуністичного табору допомогло тоді втриматися при владі місцевим «прихильникам ідей марксизму-ленінізму»; в Афганістані після інспірованого з Москви (1978 рік) прорадянського перевороту й особливо після вторгнення радянських військ до країни і її окупації наприкінці 1979 року; частково — в охопленій на початку 1980-х антикомуністичним рухом Польщі, коли реальна загроза радянської інтервенції спонукала керівництво місцевої компартії та збройних сил оголосити 13 грудня 1981 року воєнний стан і цим на якийсь час перешкодити приходу до влади об’єднаних у «Солідарності» демократичних сил.

Утім, не завжди Кремлю щастило. Невдало закінчилися спроби застосувати «доктрину Брежнєва» щодо Чилі, де 1970—1973 років було здійснено спробу побудувати соціалізм за тісного сприяння Куби (коли у вересні 1973 року проти президента-соціаліста Сальвадора Альєнде піднялися військові, йому була неофіційно запропонована радянська і кубинська військова допомога, але Альєнде відмовився від такої допомоги, очевидно, розуміючи, що наслідком стане широкомасштабна громадянська війна) та щодо Португалії, де у середині 1970-х «революція троянд» на якийсь час вивела на чільні місця в політичному житті комуністичні організації; але боротьба за лідерство між ліворадикальними партіями та групами, а головне, членство Португалії в НАТО стали на заваді прийняттю обіцяної СРСР економічної та організаційно-політичної допомоги. Не змогли домогтися успіху й «червоні бригади» в Італії, хоча серйозно розхитали ситуацію в цій країні. Не вдалося й руками палестинських терористів і промосковських арабських режимів знищити Ізраїль.

Змушена відмова радянського керівництва від «доктрини Брежнєва» відбулася на заключному етапі перебудови в СРСР, коли після виводу радянських військ з Афганістану (1988 рік) і поразки комуністів на виборах у Польщі (1989 рік) розпочалася «ланцюгова реакція» падіння комуністичних режимів у Європі (1989—1990) і відмови країн «третього світу» від «соціалістичної орієнтації» (1989—1991). Коли 1989 року держави Варшавського договору офіційно засудили своє вторгнення до Чехословаччини, здавалося, що «доктрина Брежнєва» назавжди пішла в небуття.

Але сталося інакше. Прийшовши до влади в Росії, Володимир Путін одразу почав цілеспрямовано відроджувати ідеологію, а потім і практику неосталінізму. Звісно, вельми специфічного, опертого не на державно-монополістичний, а державно-олігархічний лад в економіці. І з використанням дещо іншої термінології. Почалися розмови про «сферу особливої відповідальності Росії» на просторах колишнього СРСР, на які, на жаль, не прореагували західні лідери (забули свої університетські часи чи погано вчилися?). Це вилилося в політичну, фінансову та інформаційну підтримку Москвою тих сил в країнах на пострадянських просторах, які декларують пріоритет відносин з Росією, державний статус російської мови, протистояння із Заходом тощо. Іншим практичним виміром тих же настанов стала активна підтримка Кремлем пострадянських квазідержав — Абхазії, Південної Осетії, Придністров’я — та антиамериканських режимів Венесуели й Куби. Нарешті, якраз через 40 років після вторгнення до Чехословаччини Кремль послав війська до Грузії, але тепер Захід повівся дещо рішучіше, тож окупувати всю цю державу (армія якої, на відміну від чехословацької, запекло боронилася) не вдалося.

Складовими оновленої доктрини стали сформульована Анатолієм Чубайсом ідея «ліберальної енергетичної імперії», до якої увійшов би не лише простір СНД, а всі чи майже всі учасники розпущеної Організації Варшавського договору, та пропагована передусім Патріархом РПЦ Кирилом концепція «Русского мира», яка передбачає «спільну долю» «православних народів» пострадянського простору. Але не тільки вони. «Братні народи», «прогресивне людство», «ідеали істинної демократії», «протидія імперіалізму» — в останні роки всі ці поняття повернулися на ті місця, які посідали в «доктрині Брежнєва». Кремль активно формує свою п’яту колону на Заході; раніше це були комуністи й «корисні ідіоти» із числа інтелектуалів, тепер до них парадоксальним чином долучилися й ультраправі. Бо ж хіба можливі успіхи в реалізації «особливої відповідальності» без масової підтримки на Заході? Ні. «Доктрина Брежнєва» не могла б утілюватися в життя без цієї підтримки. Тож Путін іде второваним шляхом, і новим етапом на цьому шляху є його візит до Латинської Америки задля збурення там антиамериканських настоїв.

Власне, що в цьому дивного? Підполковник КГБ Путін був свого часу одним із реалізаторів цієї доктрини, працюючи в НДР проти «капіталістичного оточення», вона ввійшла в його плоть і кров. А оскільки за своєю суттю «доктрина Брежнєва» є продовженням у нових геополітичних умовах традиційних геополітичних марень російського великодержавництва, то й реанімацію цієї доктрини було схвально сприйнято абсолютною більшістю російського соціуму, включно з інтелігенцією. І те, що на шляху втілення цих марень стала Україна, сприймається адептами оновленої доктрини, яку наразі можна назвати «доктриною Брежнєва — Путіна», як прикре непорозуміння. Тому так наполегливо, незважаючи не економічні втрати, Кремль намагається поставити Україну під свій контроль, тому залучає до цього й союзні режими, й «п’яту колону» та «корисних ідіотів» на Заході, й країни Латинської Америки. Бо ж якщо Україна втримається, оновлена доктрина зазнає фіаско.