Війна війною, а задоволення — за розкладом. Життя бере своє. Терористи захопили у Луганську секс-шоп. Усі ці гумові, металеві, прості й на батарейках засоби опинилися в руках озброєних людей, і не дарма. Ранок і день середи виявився на диво тихим. Мабуть, бандитам було чим зайнятися. Аж дивно зараз чути у дворі щебетання діточок і пташок. Весела луна їхніх ніжних голосів серед дерев, политих сонцем, обнадіює, заспокоює, лікує душу. Але ті, хто залишився у місті, все одно намагаються на вулиці не з’являтися надовго, адже всі знають, що кульова блискавка особливо вражає після зливи. І дійсно, не встиг я написати ці рядки, як уже десь здалека, зі східних кварталів міста зачулися вибухи міномета. Швидкі у них задоволення...

Бандитам наразі дійсно несолодко. Луганськ майже оточений. Але головне, що та жила постачання підкріплення терористів, про яку доводилося писати як про одну із стратегічних проблем проведення АТО, обрізана. Ще вчора у Ювілейному, вотчині регіонала Струка, міни потрапляли до дитячих садочків, але в цілому місто зайнято нашими військами, а це значить, що шлях із Луганська на Донецьк закритий. Загони співуна Мозгового відступили з Лисичанська до Алчевська.

Бандити також закріпились у Стаханові, а це значить, що ближчим часом можлива спроба вибити українські війська з західних передмість Луганська, щоб прорвати оточення і відновити циркуляцію підходу допомоги до Донецька. За втрату останньої Гіркін особливо дорікає алкоголіку Болотову. Не вийшло з останнього полководця... Проте амбіцій, звичайно, йому не позичати. Повним ходом іде ревна війна між ватажками бандформувань. Болотов нагадує, що Мозговий ні в якому разі не керманич, не очільник, а просто ватажок загону з ідіотською назвою «Привід», і просить не плутати його з «елітою». Такий собі «Лєший» складає дошкульну конкуренцію Болотову, на що той так само відверто огризається. Самому ж Болотову, як було сказано, вже дісталося навіть від Гіркіна, який дав принизливу оцінку «народному губернатору» ЛНР. Поразки накопичуються, і зрозумілим чином триває пошук винних один серед одного.

Приємні новини з аеропортів Донбасу. Десантники у Луганському аеропорту, які кілька місяців відбивалися від атак бандитів, пішли в контрнаступ. Розблокування аеропорту дозволило їм поповнити сили. Переконаний, що 80-та аеромобільна бригада львів’ян, яка у виснажливих боях не здала стратегічно важливий об’єкт, під постійним вогнем не відступивши ні на крок, гідна особливих відзнак. Луганський аеропорт — наша фортеця, яка показала, що українська армія не просто існує, вона має дух переможців.

Відступили терористи і від Донецького аеропорту. Після збитого «Боїнга 777» тепер їм не до мрій про небо. Із ключових мегаполісів під бандами залишаються Донецьк, Луганськ, Горлівка. Точаться бої за Лисичанськ, де бандформування розосередилися в обороні.

Кажуть, що риба гниє з голови, і конфлікти між ватажками бандитів оголюють глибинні внутрішні протиріччя, слабкість позицій злочинців. Це так, але ключова небезпека, яку можуть завдати бандити, залишається ще актуальною. Як говорили римляни: отрута у хвості. Це так. Основні сили супротивника наразі зосереджуються у хвості — на півдні й південному сході Луганщини. Саме тут накопичується смертельна отрута, яку буде непросто вичавити. Поки що наші військові, які щосили намагаються заблокувати кордон, перебувають під шаленим тиском із боку бандитів і РФ. Катастрофа «Боїнга» лише на деякий час послабила активність Росії. Ключові бої за Луганщину і Донецьк ще попереду.

«Розкрадачам уже мало землі. Вони єдині, хто з однаковою силою прагнуть помикати і багатством, і злиднями; відбирати, різати, грабувати на їхній брехливій мові називається господарюванням; і створивши пустелю, вони кажуть, що принесли мир». Ні, це не слова українського націоналіста про поведінку Росії в Україні й не слова луганчан про бандитів на Донбасі, хоча і в першому, і в другому випадку вони абсолютно доречні. Це слова древнього історика Тацита. По всьому видно, що за дві тисячі років суть завойовників не змінилася. Цинічні формули захоплень, привласнень і принижень покореного не змінилися з віками. Такі терміни, як «європейські цінності» чи «міжнародні домовленості», виявилися лише ширмою, за якою ховалася звіряча агресія одних, продажна пасивність інших та відчайдушна боротьба за свою свободу меншості.

Відкриємо Тацита ще раз. Саме в таких умовах здобували своє право на волю загнані в кут і політично, і географічно британці. Саме так доводиться доводити світу наше право на існування й нам. Зі свого човна світ простягне руку лише до того, хто намагається пливти, а не безпомічно волає. І ми вже пливемо.

Нам, безумовно, потрібна допомога і час, але наше тіло вже почало призвичаюватися до потужних потоків води, до пінистих поглинаючих хвиль. І заслуга в цьому, безумовно, лежить на простих хлопцях, які полишили на землі Донбасу шматки власних покалічених тіл і доль. Непомітні герої війни, імена яких зараз статистично прописані у зведеннях для «службового користування», і смерті яких стали цифрами. Вже давно Небесна Сотня налічує у своєму загоні тисячі відчайдушних українців, які готувалися до навчання в університетах, до поїздок по світу, до весіль і любові, до звичайного, такого природного мирного життя. Вони могли б відступити, залишити поля боїв, втекти, дезертирувати, адже світ ще не наситив їх. Світ занадто сонячний, думки ще занадто зелені, як тонкі весняні стеблини. Але їхня кров, з якої не випарувалися завзяті гени козаків, довела, що ця земля має СВОГО хазяїна — український народ — і навіжених карликових вовкулаків нам тут не потрібно.

Ця війна просякнута трансформаціями свідомості, дивними випадками, проявами героїзму, які б ніколи не сталися за мирних часів. Безліч людей перемогли перш за все себе, зробили подвиги, про які ніколи ніхто не дізнається, але кожен із цих подвигів перевернув їхні душі, думки. Це ті продукти бродіння, з яких народжується справжня нація. Нація, яка здатна захистити себе.

Ось тільки на фоні мужності простих людей контрастно проявилась і зрада декого. І ці дехто мають пам’ятати, що у військових та тих, хто всіляко їм допомагав, давно зникла найважливіша вада — страх. Паралізуючий страх, який сковував волю, примушував терпіти, боятися начальства, звільнень, штрафів, доган. Боятися чиновника з печаткою, міліціонера з дубинкою, суддю з хабаром. Гальмуюча ж бюрократія, владне свавілля, бандитський «бєспрєдєл» розквітає там, де панує страх. Цеглина з Майдану ще не долетіла до своєї цілі, але вона в польоті, і з кожним новим витком війни її швидкість, а значить і вага, зростають.