Для когось війна є естетичною категорією і я не можу не погодитись, що є в цьому страшному явищі щось величне, особливе, з гострим присмаком. Така собі корейська їжа, яка спочатку відлякує своїми перенасиченими прянощами, а потім вже лишає байдужим до будь-якої страви, що без перцю і солі. Але хто дійсно побачив війну, хто пережив страх небезпеки і перманентне очікування біди, що може статись будь-якої миті, хто бачив стискаюче груди горе і хто надіявся попри розчарування, чекав попри поразки, той вже ніколи не поспішатиме з висновками, не радітиме військовим бравадам. Це вже інше сприйняття життя, про яке не напишеш і не знімеш. Форма не відіб’є відчуття, що посипає глибину погляду сумом.

Два тижні назад у мого однокласника був день народження. У тих, хто залишився в Луганську, свята не те щоб невеселі, а якісь «запаковані», обмежені вузьким колом і в той же час овіяні особливою аурою. Нікому, звичайно, не спадає на думку робити фейерверки і, мабуть, навіть у мирні часи ще довго не захочеться чути звуки піротехніки. Подарунки, вітання, келихи шампанського, все. Ніхто не напивається, всі спішать додому. Теми розмов неминуче прорізають думки щодо війни і ситуації, в яку потрапили ми всі - наші справи, наші долі, наше майбутнє. Як стали ми заручниками ідіотизму своїх же земляків і як проґавили їхню домінацію, як дозволили розпоясатись цим божевільним "ватниками" і "колорадам". Що далі?

Стільки будівель, стільки офісів, заводів, інфраструктури було знищено, зламано. На скільки десятиріч відкинутий Донбас назад! Зцементований власною недолугістю, тупістю, безвідповідальністю, навіть злочинною сутністю. І дні народження нагадують, що як би ми не намагались активно пливти, прагнучи кожний рік свого життя наситити подіями і звершеннями, водоверть долі зненацька може затягнути, потопити або відштовхнути на сухий берег. І тоді знову лізти в воду, і заново починати свій шлях крізь нові хвилі, нові кручі.

Так минуло в мого однокласника свято. А наступного дня його двадцятип’ятирічну дружину Олю на пішохідному переході серед білого літнього дня вбила міна.

У Сватівському районі в мальовничому селищі Нижня Дуванка живе дід Борис. Нещодавно він звернувся до сільради з вимогою про соціальну допомогу. Його син свого часу був співаком районного значення, виступав, веселив народ. Життя наразі складне, та і коли воно було легким. Вся надія старих на пенсію та на заробіток молодих. Країна потерпає, втім казначейство якось намагається виплачувати нарахування вчасно. І як не критикує теперішній український уряд один із співавторів грузинського чуда Каха Бенукідзе, Кабінет міністрів України працює у вкрай складних умовах.

Війна, потреби армії, соціальна і гуманітарна криза на Донбасі, внаслідок цього розлад економіки, потерпання бізнесу. Біснуваті авантюристи з автоматами наробили великого лиха, і кожна копійка, яку доводиться сплачувати нашій казні дідові Борису, добувається в поті і крові, як у переносному, так і в прямому сенсі. Що ж, дід Борис, або інакше Борис Михайлович Мозговий, син якого став ватажком бандитів і одним із творцем кривавої біди на сході України, цю копійку отримає з рук злої "хунти", з кишені "бендерівського" платника податків. Отримає і купить у магазині українського хліба, заїсть українською ковбасою під мирним українським небом, яке він привчив свого сина ненавидіти, і його слухняний синочок зробив все, щоб це небо побагряніло.

Побагряніло від крові луганчанки Олі, яка зробила своєму коханому подарунок на день народження, а вже наступного дня понівечена і вбита вдивлялась спорожнілими очами у безодню смерті. Вбита бандитами, вбита терористами, вбита мерзотою, яка принесла на нашу землю горе, що не висушити роками, не забути і не вибачити віками.

Принесла завдяки подурілим бабцям-комуністкам, відомим партійцям "Партії регіонів" та їх місцевим власникам-монополістам, що зганяли стада ідіотів на проросійські мітинги. Врешті завдяки тому ж самому Олексію Мозговому – безталанному шуту, якого дехто вирішив використати для своїх диявольських цілей.

І хто говорить зараз про діалоги з такими покидьками, з тими, хто заблукав, не збагнув, піддався, той просто не розуміє Донбас, не розуміє невиліковності цього оскаженілого, отупілого у ненависті до всього українського контингенту.

Зараз ми будемо свідками того, як звільнені від наволочі українські міста вкриються іржею перевдягнених у цивільне вчорашніх "героїв Новоросії", які з мінометів поливали міста Донбасу, списуючи власні злочини на міфічні "диверсійні групи" Нацгвардії. Більш того, ми побачимо, як на повний зріст повстануть "патріоти", що відсиділись у тилу і розвели на цій війні скирту бюрократично-хабарницького гною. Міліція, наче і не було нічого, попросить зарплатню і піде шукати наркоманів та пияк під парканами. Кабінетні "герої" і без того не злазять з телеекранів, а тепер під синьо-жовтими прапорами вони і далі будуть освоювати бюджети, заганяти бізнес у кути чиновницьких коридорів і продовжувати ховати Луганщину.

Ні! Лише спробуйте взятись за старе, тилові працівники невидимого фронту! Вам ще здається, що ви органічно "примазались" до Майдану. Ви надієтесь на те, що хтось не знав, а хтось забув про ваші витівки і гру в піддавки з регіональною "елітою" Донбасу. Ви ж начебто не Мозгові і з автоматами не бігали і тому гадаєте, що не викриється істина, не проявиться правда. Ще не вибиті бандити з обласних центрів Донбасу, а ви - я переконаний - вже поділили портфелі, вже намітили приблизні цифри на відновлення регіону і власних статків. Зарано, вкрай зарано. Ще залускотить кулемет і над вашими вухами. Ще розцвітуть квіти на землі, де пролилась кров юної луганчанки Олі.